Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Основи філософських знань
Розділ другий
ПРОБЛЕМИ ОНТОЛОГІЇ ТА ГНОСЕОЛОГІЇ

ГЛАВА П'ЯТА
ПІЗНАННЯ
1. Проблема пізнання у філософії

Аналітична філософія.
  Аналітична філософія охоплює досить широкий спектр гносеологічних ідей. її представники - філософи Бертран Рассел, Людвіг Вітгенштейн, Джон Остін, Уїлард Куайн, Карл Гемпель, Рудольф Карнап та ін. Спільними рисами аналітичної філософії є: переклад філософсько-гносеологічних проблем у сферу мови і вирішення їх на основі аналізу мовних засобів і виразів; підкреслення важливої ролі аналізу в пізнавальній діяльності і прагнення використати такий спосіб для перетворення філософії на точне і аргументоване знання; розмивання граней між філософсько-методологічними, з одного боку, і приватно науковими проблемами, з іншого. В сучасній аналітичній філософії дедалі більшу увагу набувають проблеми, ставлення філософських концептуальних способів до реальності; перетворення аналізу з мети філософсько-гносеологічної діяльності лише на один з її пізнавальних способів; відмова від розуміння аналізу як жорстко зв'язаного з будь-якою однією системою знань; розширення самого поняття «аналіз», предметом якого можуть бути будь-які проблеми; прагнення осмислити проблеми з історичних, діалектичних позицій та ін.

  У середині XX ст. в європейській філософії сформувалась течія, що дістала назву структуралізм. Основні представники: Клод Леві-Строс, Жан Лакан, Мішель Фуко, Роберт Варт та ін. Структуралізм — це загальна назва ряду напрямків у соціогуманітарному пізнанні, зв'язаних із виявленням структури, тобто сукупності відносин між елементами цілого, що зберігають свою сталість у ході різних перетворень і змін. Пошук структур відбувається у різних сферах культури.

  Структуралізм умовно поділяється на дві лінії: перша — власне філософські ідеї самих вчених — структуралістів; друга — структуралістська ідеологія, що поширилась у Франції в 60 — 70-ті роки. Структуралізм спрямований на вироблення системи абстрактних понять для точного аналітичного вивчення соціальних явищ та на вироблення таких наукових засобів, які дали б змогу розвивати формальне моделювання і використовувати професійну статистичну та математичну техніку досліджень. Широке застосування структуралістські принципи знайшли в антропології, насамперед, у працях французького антрополога Клода Леві-Строса, який обґрунтував положення, що лягло в основи структуралізму. Клод Леві-Строс — відомий антрополог, соціолог, професор університету в Сан-Пауло, а пізніше в Колеж де Франс. Головною метою його

досліджень є аналіз структур людського мислення. Спираючись на методологію, розроблену в галузі структурної лінгвістики, вивчав соціальні процеси, моделі соціальних взаємин, зокрема шлюб і сім'ю. Обґрунтував концепцію нового гуманізму. Відомий французький соціолог Мішель Фуко, автор ряду концепцій, серед них концепції археології знань та ін. У своїй праці «Історія сенсуальності» Мішель Фуко зосереджується на проблемі генеалогії влади. Адже сенсуальність в його розумінні — це такий своєрідний згусток, де всі взаємини переростають у відносини влади. Мета дослідження вбачається в з'ясуванні тих особливостей тріади «сила — знання — насолода», які стримують дискурс сенсуальності людини. Контроль над сенсуальністю людей є могутнім джерелом влади — робить висновок Мішель Фуко. Питання про те, хто є люди, вже часто замикається на сенсуальному.

  Структуралізм як явище філософської думки пройшов ряд етапів. Перший характеризується становленням методу дослідження (лінгвістичний структуралізм). Концепції структуралістів всупереч усім розбіжностям, мають спільні риси: по-перше, виділення первинної множини об'єктів, у яких можна передбачити наявність єдиної структури; по-друге, розчленування об'єктів (текстів) на елементарні частини, в яких типові відносини зв'язують різнорідні пари елементів; розкриття відносин перетворення між частинами, систематизація їх і побудова абстрактної структури; по-третє, виведення із структури усіх теоретично можливих наслідків та перевірка їх на практиці. Для такого етапу характерним є також протест проти психологізму і прагнення визначити структуру мови, відволікаючись від її розвитку. Другий етап зв'язаний з поширенням методів структурної лінгвістики на різноманітні сфери культури. Це насамперед стосується діяльності французького вченого Клода Леві-Строса, який застосував такий метод для аналізу культурного життя первісних племен. З його точки зору, тотемізм, ритуали, міфи є своєрідною мовою. Клод Леві-Строс формулює ідею надраціоналізму як гармонію чуттєвого і раціонального початків, втрачену сучасною європейською цивілізацією, але збережену на рівні первісного мислення. А Роберт Варт, навпаки, поширює цей підхід на усвідомлення європейських соціальних явищ.

  Структуралізм має позитивні моменти і значення для науки. Це, по-перше, ретельна розробка механізмів комунікацій; по-друге, опора на багатомірність культурних утворень. Проте структуралізм відмовляється від активності суб'єкта як носія культури, недооцінює індивідуальність, абсолютизує знаково-мовну систему. Структуралізм потребує синтезу з іншими науками. Це вдалося реалізувати постструктуралізму, який спробував подолати недоліки структуралізму. Постструктуралізм (неоструктуралізм) — це загальна назва ряду підходів у філософії та соціогумапітарному пізнанні, що склалися в основному у Франції. Основні представники Жак Дерріда, Жозеф Дельоз, Жак Бодрійяр та ін. Постструктуралізм не створює організаційної єдності і не має спільної програми. Найвідомішим і найпопулярнішим філософом і літературознавцем Франції є Жак Дерріда та його вчення про деконструктивізм. Жак Дерріда рішуче пориває з філософською традицією, синтезує найрізноманітніші тексти — філософські, літературні, лінгвістичні, соціологічні, психологічні. Тексти, що виникають, є чимось середнім між теорією і вигадкою, філософією і літературою, лінгвістикою і риторикою. Жак Дерріда ставить питання про вичерпність ресурсів розуму в тих формах, у яких вони використовувались провідними напрямками класичної і сучасної філософії. Головними об'єктами критичного аналізу стають тексти західноєвропейської метафізики.

  Структуралізм і постструктуралізм досліджували філософське і гуманітарне знання. Якщо представники структуралізму звертали основну увагу на структуру філософського і гуманістичного знання (Клод Леві-Строс, Жак Лакан, Мішель Фуко та ін.), то постструктуралісти (Жак Дерріда, Жозеф Дельоз та ін.) намагалися осмислити структуру і все не структурне в знанні з точки зору їх походження і історичного розвитку. Обидва — структуралістський і постструктуралістський підходи вивчали специфіку і засоби гуманітарного знання, спільні механізми його функціонування, відмінності від природнонаукового пізнання, єдність синхронного і діахронного в пізнанні тих чи інших соціокультурних формоутворень (мова, мистецтво, література, мода та ін.). Якщо структуралісти вважали, що при вивченні явищ структура об'єктивніше, важливіше і первинніше історії, то постструктуралісти схилялися до протилежного висновку, прагнули подолати агностицизм (неісторизм) своїх філософських родичів, виявити і проаналізувати апорії і парадокси при спробі об'єктивного пізнання людини і суспільства, що виникають за допомогою мовних структур. Разом з тим представники постструктуралізму вважають, що об'єктивність, спосіб, науковість не мають значення і не виступають як мета пізнавального процесу. Пізнавальний процес неможливий без включеного в нього суб'єкта, бажання, уява та інші особисті якості якого відіграють важливу роль у пізнанні. Тому постструктуралістський суб'єкт — це не носій і захисник знання в будь-якій його понятійно-концептуальній формі, а «колдун, художник, дитина, революціонер» та ін., завдання яких — будь-якими засобами прорватися до реальності, до рівня «буття бажання» до рівня повсякденності життя.

Неоднозначно сприймається концепція французького філософа і соціолога Жака Бодрійяра, який розробив теорію історичного розвитку способу визначення. З позицій Жака, ера знаків починається разом із епохою Відродження, коли коди отримують самостійність від референтів. Ця самостійність стає повною в кінці XX ст. Цікавою видається його концепція соціальної історії витіснення смерті. За нею слідом за мертвими із соціального простору послідовно усуваються дикуни, божевільні, діти, старі люди, неосвічені, бідняки, збоченні, жінки, інтелектуали. Смерть, на думку Жака Бодрійяра, є «іншим» у системі, що прагне своєї досконалості, виділяє три стадії соціальної історії витіснення смерті: перша, підробка соціального з її метафізикою буття та видимості (від Ренесансу до промислової революції); друга, виробництво соціального з його діалектикою енергії (праці) і законів природи (промислова епоха); третя, симуляція соціального з її кібернетикою невизначеності і коду. На третій останній стадії, вважає Жак Бодрійяр, стає можливим підрив системи. У системі розгляду постструктуралізму слід також виділити «філософію становлення» Жозефа Дельоза, «теорію поезії» американського дослідника Хьюза Блума. Постструктуралізм як філософська течія є суперечливим і складним для сприйняття, загострює питання про шляхи розвитку і долю філософії.
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua