Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Основи філософських знань
Розділ другий
ПРОБЛЕМИ ОНТОЛОГІЇ ТА ГНОСЕОЛОГІЇ

ГЛАВА П'ЯТА
ПІЗНАННЯ
1. Проблема пізнання у філософії

Пізнання світу
  В сучасній філософії висуваються різноманітні доводи на захист неможливості пізнання тих або інших явищ і сторін дійсності. Натуралістичні докази посилаються на специфіку органів чуття людини, зводяться до твердження

неможливості подолати обмеженість антропологічних і геоцентричних умов пізнання. Трансцендентальні доводи, висхідні до ідей Іммануїла Канта, спираються на визнання неможливості об'єктивного наукового пояснення походження і суті життя, а також форм психіки мислення і мови. В соціальному пізнанні прихильники агностицизму гіпертрофують суб'єктивність дослідника, що нерідко виявляється і елементом самої досліджуваної соціальної системи. Разом зі скептицизмом, агностицизмом існувала й інша точка зору на проблему пізнання, що визнає пізнаванність світу. В античній, особливо в стародавньогрецькій філософії (V ст. до н. е. — II ст. н. е.), сформульовано глибокі ідеї взаємодії знання і думки, істини і обману, збіг знання і предмета, про діалектику як засіб пізнання та ін. Античний філософ Геракліт висловив ідею про те, що все тече, все змінюється і переходить у свою протилежність. Але все тече не як попало, а підкоряючись законам єдиного мудрого, що притаманні і буттю, і пізнанню. Щоб збагнути природу кожного окремого предмета, потрібно уміти додати загальний закон. Тому багатовченість ще «розуму не навчає», Геракліт віддає перевагу «єдиному знанню всього». Виходячи з того, що мислення притаманне всім, що всім людям дано пізнавати самих себе і міркувати, вважає, що людський, суб'єктивний логос, тобто пізнання, має всі можливості узгоджуватись з об'єктивним логосом.

  В історії гносеологічної думки визначне місце займають античні софісти Протагор, Горгій та ін., які привели в бурхливий рух людську думку з її вічними суперечностями, невпинним шуканням істини в атмосфері гострих і безкомпромісних суперечок і прагненням знайти тонкі ходи думки. Антична софістика при всій своїй неоднозначності, суб'єктивізмі та «грі слів» мала ряд раціональних моментів: свідоме дослідження мислення самого собою; розуміння його сили, суперечностей і типових помилок; прагнення розвинути гнучкість, рухливість мислення, надати йому діалектичний характер; спроба за допомогою такого мислення «проїсти як луга» все стійке, розхитати кінцеве; підкреслення активної ролі суб'єкта в пізнанні; аналіз можливостей слова, мови в пізнавальному процесі та ін. На передній край Сократ висунув тезу про те, що пізнання має діалектичну природу як шлях спільного здобуття істини в процесі зіставлення різноманітних уявлень, понять, їх порівняння, розчленування, визначення тощо. Підкреслювався тісний зв'язок пізнання і етики, засобу і моральності.

  Слідом за елеатами і софістами Платон відрізняв думку (недостовірні, часто суб'єктивні уявлення) від достовірного знання. Думка поділялася на здогад і довіру і відносилась до чуттєвих речей, на відміну від знання, що має своїм предметом духовні суттєвості. У гносеології Платона є ідея про два якісно різноманітні рівні розумової діяльності: здоровий глузд і розум, «націлених» відповідно на кінцеве і нескінченне. У створеній логіці Аристотель бачив найважливіший «органон» (знаряддя, інструмент) пізнання. Логіка мала подвійний характер: клала початок формальному підходу до аналізу знання, але Аристотель прагнув визначити шляхи досягнення нового знання, що збігалося з об'єктом, намагався вивести логіку за межі тільки формальної, ставив питання про змістовну логіку, про діалектику. Завдяки цьому, логіка і гносеологія Аристотеля тісно зв'язані з вченням про буття, з концепцією істини, бо в логічних формах і принципах пізнання бачились форми і закони буття. Важливу роль у процесі пізнання Аристотель відводив категоріям «вищим родам», до яких зводились всі інші роди істинно-сущого. Категорії визначались не як непорушні, а як плинні, давався систематизований аналіз суттєвих форм діалектичного мислення, вважаючи їх змістовними формами самого буття. Продемонструвавши віру в силу розуму і підкресливши об'єктивну істинність пізнання, Аристотель сформулював ряд методологічних вимог до істинного пізнання: необхідність розгляду явищ в їх зміні, «роздвоювання єдиного» — наведене ним не тільки як закон об'єктивного світу, але й як закон пізнання, принцип причинності та ін. Заслугою Аристотеля є перша ґрунтовна класифікація софістичних методів — суб'єктивістських, псевдодіалектичних ходів думки, що свідчать лише про фіктивну мудрість, яка виводить пізнання на шлях обману.

  Пізніше, у XVII — XVIII ст., великий крок у розвитку теорії пізнання зроблено європейською філософією. Гносеологічна проблематика зайняла центральне місце. Основоположник матеріалізму і експериментальної науки англійський філософ Френсіс Бекон вважав, що науки, які вивчають пізнання, мислення є ключем до всіх інших, бо містять «розумові знаряддя», дають розуму вказівки або застерігають від помилок («ідолів»). Закликаючи зміцнювати фортецю розуму діалектикою, Френсіс Бекон вважав, що поширена тоді логіка — викривлена схоластами арістотелівська формальна логіка — даремна для відкриття знань. Ставлячи питання про новий метод, про «іншу логіку», Френсіс Бекон підкреслював, що нова логіка — на відміну від чисто формальної — має виходити не тільки з природи розуму, але й з природи речей, не «винаходити і вигадувати», а відкривати і висловлювати те, що творить природа, бути змістовною, об'єктивною. Френсіс Бекон виділяв три основні шляхи пізнання: по-перше, «шлях павука» — виведення істин з чистої свідомості. Такий шлях — основний у схоластиці, яку піддав різкій критиці, відмічаючи, що тонкість природи в багато разів переважає тонкість міркувань; по-друге, «шлях мураха» — вузький емпіризм, збір розрізнених фактів без їх концептуального узагальнення; по-третє, «шлях бджоли» — об'єднання перших двох шляхів, поєднання хисту, досвіду і розуму, тобто чуттєвого і раціонального. Рятуючи за це поєднання, Френсіс Бекон все ж віддає пріоритет досвідченому пізнанню формулює свій емпіричний засіб пізнання, яким є індукція — істинне знаряддя дослідження законів («форм») природних явищ, що мають дозволити зробити розум адекватним природним речам. А це й є головна мета наукового пізнання, а не «опутування супротивника аргументацією». Важлива заслуга Френсіса Бекона — виявлення і дослідження глобальних помилок пізнання («ідоли», «примари» розуму). Важливий засіб їх подолання — надійний метод, принципи якого мають бути законами буття. Засіб — органон (інструмент, знаряддя) пізнання і необхідно постійно пристосовуватись до предмету науки, але не навпаки.

  Гносеологію Рене Декарта пронизує переконання в безмежності людського розуму, у величезній силі пізнання, мислення і понятійного розсуду суті речей. Щоб побудувати будинок нової, раціональної культури, потрібний чистий «будівельний майданчик». А це означає, що необхідно спочатку «розчистити ґрунт» від традиційної культури. «Розчистку ґрунту» у Рене Декарта виконує сумнів: все сумнівно, але безсумнівний самий факт сумніву. Для Рене Декарта сумнів — це не безплідний скептицизм, а щось конструктивне, загальне і універсальне. Після того, як сумнів «розчистив» майданчик для нової раціональної культури, в дію включається «архітектор», тобто засіб. З його допомогою і заряджаються на ретельну і нещадну перевірку їх «вірчі грамоти», обґрунтованість їх претензій представляти справжню істину. За Декартом, розум, озброєний такими засобами мислення, як інтуїція і дедукція, може досягнути в усіх сферах знання повної вірогідності, якщо тільки керуватиметься істинним засобом. Істинний засіб є сукупність чітких і простих правил, суворе дотримання яких завжди перешкоджає прийняттю неправдивого за істинне. Правила раціоналістичного засобу Рене Декарта поширюються на все вірогідне знання тих раціональних засобів і методів дослідження, що ефективно застосовуються в математиці (зокрема, в геометрії). Це означає, що потрібно мислити ясно і чітко, розчленовувати кожну проблему на складові її елементи, методично переходити від відомого і доведеного до невідомого і недоведеного, не допускати пропусків в логічних ланках дослідження тощо. Свій раціоналістичний засіб Рене Декарт протиставляв індуктивній методології Френсіса Бекона, до якої ставився схвально, і традиційній, схоластизованій формальній логіці, яку піддавав різкій критиці, вважав необхідним очистити її від шкідливих і непотрібних схоластичних нашарувань і доповнити тим, що вело б до відкриття вірогідних і нових істин. Таким засобом і є, насамперед, інтуїція.

  Значним етапом в розробці проблем теорії пізнання стала філософія Георга Гегеля, який дав аналіз найважливіших законів, категорій і принципів діалектики, обґрунтував положення про єдність діалектики, логіки і теорії пізнання, створив першу в історії розуму розгорнуту систему діалектичної логіки. Виявивши в усій повноті (наскільки це можливо з позицій ідеалізму) роль і значення діалектики в пізнанні, Георг Гегель піддав критиці метафізичний спосіб мислення, обґрунтував процесуальний характер істини, ясно, точно виклав зміст діалектичної логіки як цілісної системи знань (логіка розуму). Аніскільки не принижуючи роль і значення формальної (розумової) логіки у пізнанні, а тим більш не «третируючи» її, Георг Гегель, разом з тим, відзначав обмеженість (але не ваду!) формальної логіки, зумовлену тим, що логіка розглядає форми мислення в їх непорушності і відмінності, поза їх взаємозв'язком і субординацією. Георг Гегель підкреслював, що неможливо зрозуміти предмет, не виявивши всього шляху, що передує розвитку. Джерелом розвитку є суперечності, які є не тільки «коренем всякого руху і життєвості», але й фундаментальним принципом всякого пізнання. Розробляючи субординовану систему категорій діалектики і виводячи їх одну з одної східцями логічного сходу пізнання від абстрактного до конкретного, Георг Гегель геніально угадав, що логічні форми і закони не порожня оболонка, а відбиття об'єктивного світу в його цілісності і розвитку. Діалектика як логіка, теорія пізнання і спільний спосіб не повинна, за Гегелем, містити порожні, мертві форми думки і принципи, в неї повинно увійти все життя людини (і індивідуальне, і родове), прагнув розглянути логіку як необхідний компонент практичної діяльності людини як суспільної суті, що змінює зовнішню дійсність і робить її об'єктивно-істинною. А це означає, що дослідження загальних закономірностей життя людини, тобто її практичної діяльності («добра», «волі») в усіх її формах є ключем до розгадки тайни логічних категорій, законів і принципів, механізму їх зворотного впливу на практику. Георг Гегель вперше включив практику (хоча практика й розуміється як абстрактно-духовна праця) в розгляд гносеологічних проблем, зробив її ключовою категорією своєї логіки.

  Висуваючи на передній край досвід як першоджерело знання, німецький філософ — матеріаліст Людвіг Фейербах підкреслював взаємний зв'язок чуттєвого пізнання і мислення в процесі пізнання, висловлював здогадки про суспільну природу пізнання, характеризував об'єкт пізнання у зв'язку з діяльністю суб'єкта. Відзначаючи, що діалектичному способу Георга Гегеля не вистачає життєвості оригіналу, а його логіка — людське мислення, витіснене за межі людини, Людвіг Фейербах вважав, що діалектика є діалог не умогляду із самим собою, а умогляду з досвідом. Тільки в такому випадку можна відрізнити змістовні логічні форми від тільки абстрактних елементів форм мови, бо говорити — не означає розмірковувати, у протилежному випадку, іронізує філософ, «великий балакун був би великим мислителем». На думку Людвіга Фейербаха логічні форми і закономірності суть не що інше, як усвідомлені універсальні форми і закономірності буття, чуттєво даного людині світу. А діалектика як логіка і спосіб пізнання не може йти всупереч з природним виникненням і розвитком явищ в їх загальних характеристиках. Єдність мислення і буття, пізнання і досвіду, за Фейербахом, істинно і має сенс лише тоді, коли основою, суб'єктом такої єдності береться людина як «продукт культури і історії», «соціальна, громадянська, політична суть».

  Різноманітні форми і види єдності людини з людиною — результат спілкування людей. А це означає, що ключ до розуміння природи, матерії взагалі — в розумінні людини, а не навпаки (як нерідко вважають і досі). Людина — вхідний «пізнавальний принцип» філософської гносеології. Ось чому «марний всякий умогляд», що хоче вийти за межі природи і людини. Разом з тим для Людвіга Фейербаха, як втім і для інших матеріалістів XVII — XIX ст. (Френсіса Бекона, Томаса Гоббса, Джона Локка, Поля Гольбаха, Бенедикта Спінози, Миколи Чернишевського та ін.), характерні обмежені уявлення розуміння пізнання: по-перше, споглядальність — розгляд пізнання як пасивного акту сприймання ізольованим індивідом («гносеологічним Робінзоном») навколишнього світу; по-друге, метафізичність — неспроможність пізнати світ як процес, нерозуміння діалектичного характеру пізнання в активній ролі суб'єкта як соціальної істоти в такому процесі; по-третє, механістичність — прагнення всі явища пояснити тільки на основі законів механіки (ігноруючи або недооцінюючи інші науки), що тоді була найрозвиненіша наука. Але така спроба мала і раціональне зерно — прагнення зрозуміти світ із самого, не звертаючись до потусторонніх сил.

  У XIX — XX ст. склалася досить струнка діалектико-матеріалістична гносеологія. Основні положення теорії пізнання: по-перше, розуміння пізнання як своєрідної форми духовного проведення, як процесу відображення дійсності, існуючої до і незалежно від свідомості і принципово пізнаваної; по-друге, безпосередньою дійсністю думки (пізнання) є мова. Структури пізнання безпосередньо не збігаються зі структурою дійсності. Такий збіг або відповідність опосередкований діяльністю людини і, насамперед, предметно-практичною діяльністю; по-третє, мова є форма вираження і фіксації знань. Але структура мови не співпадає повністю зі структурою знання, а тим більше зі структурою дійсності. Знання можуть бути зрозумілі, якщо їх розглядають у процесі виникнення, розвитку і ускладнення, а не тільки як якийсь «готовий» завершений феномен. Знання, наприклад, математичні, насамперед, соціально зумовлені. їх зміст визначається не тільки властивостями об'єктів, що відображаються і специфікою суб'єкта, що пізнає, але й різноманітними груповими, професійними, становими, кастовими, класовими і в широкому розумінні ідеологічними настановами і інтересами; по-четверте, основна функція знання є відображення об'єктивного світу, людини і формування правил діяльності.
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua