Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Основи філософських знань
Розділ другий
ПРОБЛЕМИ ОНТОЛОГІЇ ТА ГНОСЕОЛОГІЇ

ГЛАВА ТРЕТЯ
ЛЮДИНА
3. Сенс життя людини

Проблема смерті та безсмертя.
  Людина — єдина жива істота, яка усвідомлює свою смертність. Смерть предметом роздумів. Саме усвідомлення тлінності буття спонукає людину болісно міркувати про сенс життя. Але усвідомлення жахаючої швидкоплинності життя породжує ще одну особливість людини — прагнення до безсмертя. Ще Спіноза відзначав, що душа свідомо і несвідомо прагне вічно триматись у своєму існуванні, і зусилля, докладені нею, є її істинна суть.

Справді, людина прагне не приходити, а бути, бути завжди, бути безмежно. її сушить спрага вічного буття. Звідси, з одного боку, прагнення увічнити себе в історії своїми справами, нащадками, пам'яттю про себе, нехай навіть недоброї. З іншого, — розраду собі ідеєю про безсмертя душі в різних її модифікаціях. Свідомість людини біжить від думки про власне знищення і неминуче починає бажати наявності іншого життя, відмінного від життя у світі. Невгасима спрага безсмертя знаходить відображення й у культі предків, власне кажучи, виступає не культом смерті, а культом безсмертя. Вважають, що саме культ померлих предків породжує язичницькі вірування, а потім і релігію.

  Людина — єдина жива істота, яка зберігає своїх мерців. Культ предків у різних народів має різні форми, що обумовлено неоднаковим ставленням до смерті. Загальне для дохристиянської культури переконання, що після смерті покійні продовжують користуватися радостями підмісячного світу, тому їм залишали майно, рабів та ін., тим самим знатні люди зберігали переваги свого земного життя. Відмінність похоронних обрядів викликало прагнення увічнити не душу, а плоть, зберегти її для наступного неземного життя. Християнський погляд на смерть принципово інший. По-перше, перед фактом відходу з життя усі рівні. Смерть усіх рівняє. По-друге, християнство зовсім не сприймає язичницького обожнювання трупа. Тіло потрібно віддати землі.

  Немає такої епохи, коли таємниця смерті не тривожила б розум людей. Ця тема постійно виникає як нездоланна загадка буття. Але сам факт смерті сприймається по-різному. У більшості архаїчних культур ставлення до смерті має епічність. Трагічне ставлення до смерті виникає в міру загострення почуття особистого буття. Але й тут виявляються різні підходи. З одного боку, вже в античності зароджується і утверджується тенденція, що йде від орфіків і  піфагорійців — до Сократа, Платона, Аристотеля, що зм'якшує трагізм смерті вченням про безсмертя душі та її переселення. Згодом ця традиція, хоча й в перетвореному вигляді, сприймається християнством і на багато століть стає визначальною в європейському духовному житті. З іншого боку, починаються спроби знайти опору для людини в годину смерті через усвідомлення нездоланності кругообігу буття природного завершення життєвого шляху смертю. Таке розуміння смерті складається у філософії стоїцизму, і особливо в Епікура. Людина не зустрічається зі смертю, говорив Епікур (коли ми є, то смерті ще немає, а коли є смерть, то нас уже немає), тому її і не слід боятися. Від сутність страху смерті виявляється й у стародавньоіндійській традиції і філософії, де смерть розглядається як «пере довий ангел життя». Оскільки життя є страждання, люди на більше боялася не смерті, а тяготи нового втілення в нову тілесну оболонку з новим приреченням. Розуміння смерті як природного завершення життєвого шляху властиве стародавньоєврейському світогляду і знайшло відображення в старозавітній літературі. Але оскільки людина бачиться тут не як природна, а як надприродна істота, то смерть також має надприродний сенс — це кара, що осягла людину за первородний гріх. Звідси ідеї спокути і порятунку, другого пришестя і відродження з мертвих. Ці основні мотиви в розумінні смерті збереглися і в сучасній філософії, культурі, хоча, природно, здобувають у нових умовах інше звучання.

  У ході історії змінюється не тільки розуміння смерті, але і місце проблеми смерті людини в культурі. В архаїчних культурах проблема смерті займала одне з центральних місць. У стародавності накопичений величезний досвід умирання і перевтілення, зафіксований у пам'ятках минулого, що дійшли до сучасності — Єгипетській та Тібетській книгах мертвих. Одне з центральних місць займає ця проблема в середньовічному світогляді з його ідеєю посмертного віддання за гріхи, коли життя перетворюється на своєрідну підготовку до смерті. У XIV ст. на Європу звалюються мор, війни, чума, що виявили такі жахи смерті, що породили похмуру заклопотаність проблемою смерті. Аж до XVI ст. тема смерті заслонила собою все. У світогляді європейської людини значеннєвий центр дедалі більше зміщується з думок про смерть на думки про життя, з потойбічного на поцейбічний світ. Цю тенденцію досить чітко висловив Бенедикт Спіноза, підкресливши, що вільна людина ні про що так мало не думає, як про смерть, мудрість полягає в роздумі не про смерть, а про життя. Проблема смерті знову повертається у світогляд європейської людини вже у XX ст. у зв'язку з усвідомленням загальної трагічності, хиткості людського буття, небаченими раніше жахами вмирання. З іншого боку, посилення інтересу до проблем смерті обумовлено досягненнями в галузі геронтології, реаніматології, біології, генетики й інших спеціальних наук, що кидають нове світло на проблему смерті. У сучасних умовах по-новому встає проблема визначення смерті. Тривалий період вважалося, що смерть є припинення трьох буттів життя — роботи серця, подиху, кровообігу. У 70-х роках XX ст. серед медиків одержало визнання нове визначення смерті як припинення діяльності мозку, що має не тільки медичне або біологічне, але й метафізичне значення, оскільки вказує на те, що, навіть якщо людина жива біологічно, то процеси відмирання мозку незворотні (мозок з незворотністю позбавлений свідомості), людина вважається померлою, тому що мертва як особа.

  Визначають основні стадії змін взаємодії людини та власної смерті: первісне заперечення її («ні, тільки не я, це неправда»); але в міру усвідомлення реальності загрози смерті, її заперечення змінюється гнівом («чому я, адже мені ще так багато треба зробити»); коли неминучість смерті повністю усвідомлюється, та настає період страху або депресії (в такому випадку, якщо є час для осмислення того, що відбувається) і, нарешті, якщо людина має чиє і сили побороти страх смерті, настає спокій, умиротворення. Людина народжується не для того, щоб бути щасливою а для того, щоб бути людиною, на власний ризик і страх Отже, треба вступати в життя, як ідуть у бій: хоробро, не вдаючись до того, як і коли повернешся. Людина приходить, у світ зі стиснутими долонями і ніби говорить: увесь світ мій, а йде з життя з відкритими долонями і ніби говоримо, дивіться, нічого не беру з собою. Соціолог Лайелл Уотсон, відзначає, що дослідження процесів умирання показало, що страх смерті виникає тільки у дорослих людей, і тільки в тих, хто має час для міркування на цю тему. Не виявлено фактів, що підтверджують уродженість страху смерті або його розвиток як обов'язкової складової поведінки, зв'язаної з умиранням. У тих культурах, де до смерті ставляться спокійно, страху смерті немає. Знання стадій процесу умирання може допомогти людині перебороти страх смерті, гідно підготуватися до неї. Подолання страху смерті важливо й тому, що страх може наблизити настання смерті. Вислів «умер від страху» — це не тільки афоризм емоційної властивості.

  Дослідження навколосмертного періоду виявили ще одне явище, що вимагає дальшого вивчення й осмислення. Маються на увазі описані і систематизовані Раймондом Моуді, Елізабет Кюблер-Росс, Джоном Річчі та ін. переживання хворих, які зазнали клінічної смерті. У книгах і статтях учених є цікаві дані для дальших міркувань над проблемами життя і смерті, взаємодії душі і тіла, але їх ідеї і висновки не варто абсолютизувати, розглядати як доказ наявності загробного світу, тому що існують різні, найчастіше протилежні інтерпретації й оцінки наведених дослідниками фактів. Ще одне питання, що постає перед сучасною людиною у зв'язку з проблемою смерті, — питання про право на смерть. Питання має цілий ряд різних аспектів. Практичне і загальносвітоглядне значення має право людини на природну смерть, на вибір між життям і смертю (тобто самогубство), право людини, яка добровільно вибрала смерть, розраховувати на допомогу медиків. Власне кажучи, мова йде про два основні аспекти: чи має право людина вирішувати питання про свою власну смерть і чи має право вирішувати питання про смерть інших. Що стосується питання про смерть іншого, то, якщо оглянути історію і сучасність, то виявляється, що людина постійно вирішувала і вирішує питання смерті позитивно. Заповідь «не убий» вимагає від людини відмовитися від зазіхань на життя іншого, але допускається убивство ворога на війні, страта злочинця, можливим вважалося убивство на дуелі, в архаїчних культурах виправдувалося умертвіння хворих і старих, жертвопринесення людей. Розвиток цивілізації по іншому поставив заповідь «не убий». Дедалі поширюється заборона вбивати.

У сучасній культурі утвердилося розуміння самоцінності людського життя. Визнається невід'ємне право людини на життя. Виявляється, що право не має безумовних гарантій, оскільки єдиною гарантією може бути тільки право людини на природну смерть. Але людство ще далеко не реалізувало його, і навіть не повністю утвердило у сфері свідомості і світогляду. Санкціоноване суспільством убивство на війні, як і раніше, залишається реальністю. З приводу допустимості страти ведуться дискусії. Хоча смертна кара скасована в деяких країнах, та все ж у більшості країн смертна кара існує.

  Проблема самогубства в різних народів і в різні періоди також має неоднозначне вирішення. Практично у всіх стародавніх культурах існувало добровільне принесення себе в жертву богам в ім'я спільних інтересів. Звичай самогубства широко розповсюджений в античності. У Стародавній Греції самогубство громадян, що досягли 60 років, заохочувалося державою. Стоїки зверталися до самогубства, коли життя з різних причин ставало нестерпним. Різко  змінилося ставлення до самогубства під впливом християнства. Toй хто прирікав себе на смерть, віддавав Богу життя як дарунок, вважалося блюзнірством, найбільшим гріхом. У світські закони увійшов пункт про відповідальність за самогубство. Передбачалася навіть конфіскація майна самогубця йому відмовляли в похованні на цвинтарі за церковним обрядом. Ховали самогубця на перехрестях доріг. Самогубця, який залишався живим, висилали на каторгу як за убивство. Іслам, іудаїзм, буддизм, індуїзм суворо засуджують самогубство. Сучасне суспільство продовжує засуджу вати самогубство, хоча і не в таких твердих формах. У сучасних дискусіях про «право на смерть» мають на увазі не самогубство як дію активного суб'єкта, а умираючу людину, яка виступає як пасивний об'єкт, якій штучно сповільнюють настання смерті. Проблема права на смерть трансформувалася в проблему евтаназії (від грецьк. легка смерть) — безболісної, легкої смерті.

  Поняття евтаназії йде ще з античності, від Платона, де вважалося, що не варто перешкоджати смерті фізично слабких. В епоху Відродження знову виникло поняття «спокійна і м'яка смерть». Починаючи з XVIII ст. багато хто відмовляв людині у праві самій вирішувати долю. У XX ст. поняття евтаназії дискредитоване нацистами, що вели в межах «Програми евтаназії» акції зі стерилізації і знищення людей. Тому після Нюрнберзького процесу це слово тривалий період не вживалося. Юристи розцінювали евтаназію як карний злочин. Тільки з кінця 50-х років XX ст. ця проблема знову стала широко обговорюватися. Філософи, юристи, лікарі прагнуть вирішити два найбільш фундаментальні питання: чи може евтаназія взагалі мати моральне обґрунтування і за яких умов може бути узаконена. На ці питання немає однозначних відповідей. Одні відстоюють волю вибору особи і вважають, якщо хвора людина вирішила прискорити настання своєї смерті, не заподіюючи шкоди іншим, то акт евтаназії не повинне заборонитися законом, більш того, буде гуманним, якщо пацієнт зазнає сильні болі і муки. Інші відстоюють недоторканність людського життя за будь-яких обставин. Підстави такої позиції зовсім різні — і релігійні, і переконання, що особа у вирішенні питання про смерть має повністю підкорятися суспільним і державним інтересам, так званий патерналізм. Наприкінці 50-х років XX ст. Папа Римський Ній XII погодився: якщо ясно — хворий не виживе, можна не продовжувати лікування. Сучасна людина дедалі більше доходить думки про необхідність зруйнувати негласно впроваджуване і панівне в культурі табу смерті, відмовитися від примітивного оптимізму. Життя і смерть нерозривно зв'язані.
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua