Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Основи філософських знань
Розділ другий
ПРОБЛЕМИ ОНТОЛОГІЇ ТА ГНОСЕОЛОГІЇ

ГЛАВА ТРЕТЯ
ЛЮДИНА
3. Сенс життя людини

Людина не атомарна істота, що тулиться десь поза світом. Розвиваючись, людина кристалізує все накопичене людством протягом тисячоліть. Це здійснюється завдяки залученню людини до культури — соціальної пам'яті людства — і через механізми біологічної спадковості. Людина генетично

успадковує специфічно людську конституцію тіла, структуру мозку, нервової системи, задатки. Біологічно обумовленими уродженими є анатомо-фізіологічні особливості людини, деякі особливості дії розумових процесів, тип нервової системи. Але вже тут виявляється роль соціальних факторів у формуванні і розвитку людини. Квола від народження дитина здатна надалі стати фізично здоровою, сильною, і навпаки. При формуванні характеру людини недоліки темпераменту можуть бути скориговані. Що ж стосується задатків, то, за деякими даними, існує генетично обумовлений ступінь обдарованості різних людей у різних видах діяльності. Однак широко відомі випадки, коли обдаровані діти виростали посередніми, тобто навіть ступінь обдарованості багато в чому залежить від умов соціалізації і зусиль самої людини.

  Прояв біологічних закономірностей життя людини має соціальну обумовленість. Життя людини нежорстке, визначене єдиною системою умов, що охоплює біологічні і соціальні елементи. Біологічні складові єдиної системи відіграють роль необхідних передумов дальшого цілісного розвитку людини. Анатомо-фізіологічні особливості й обдарованість дані людині від природи, але формуються, розвиваються і перетворюються на здібності, характеристики, що конструюють цілісний вигляд людини лише в процесі діяльності та спілкування, включення людини у світ культури, розпредмечення змісту, освоєння історично сформованих форм діяльності і спілкування, соціокультурний зміст. Людина з раннього дитинства вводиться у світ культури за допомогою спілкування з дорослими у формах наслідування, навчання і вчення. Освоюючи олюднену природу, дитина прилучається до буття культури різними способами: вчиться задовольняти природні потреби в соціокультурних формах, опановує здібності, розумно обходиться зі знаряддями праці, символами, словами, уявленнями і поняттями, із усією сукупністю культурних форм. В міру оволодіння ними в людини виробляється механізм самоконтролю, що виражається в здатності вольовими зусиллями регулювати потяги, інстинкти та ін., формується самосвідомість людини, її внутрішнє Я. Людина дедалі більше починає виявляти свободу волі у своєму розвитку. Впливи спадковості і середовища здобувають опосередкованість. Людина стає самостійною у діях, починає виступати справжнім суб'єктом своєї життєдіяльності.

  Людське життя є сукупність складових, біологічних, соціальних і зусиль самої людини. Визнання суті людини застерігає не тільки від крайностей біологізаторства або соціологізаторства, але й від розуміння людини пасивним об'єктом зовнішніх впливів — біологічних, соціальних. Кожна людина — неповторна індивідуальність не тільки через унікальність свого генофонду, але й завдяки власним зусиллям, спрямованим на розвиток і реалізацію природного потенціалу. Освоюючи історично сформовані морально-правові норми, правила мислення і граматики, форми побуту та естетичні смаки, людина стає не просто представником певного способу життя, типу культури і ментальності, а залишається унікальною істотою через те, що всі зовнішні впливи пропускає через внутрішню духовну призму і тим самим виробляє власне ставлення до світу, життя, творить свою індивідуальність, духовність і кінець кінцем життя.

  Чи має життя сенс? Якщо так, то який саме? В чому сенс життя? Чи життя — просто нісенітниця, безглуздий процес природного народження, розквіту, дозрівання, зів'янення і смерті людини, як всякої іншої органічної істоти? Ці постійні, так звані сущі питання, вірніше єдине питання: в чому сенс життя? хвилює і мучить у глибині душі кожну людину. Людина може надовго забути про нього, заглибитися в буденні інтереси повсякденного життя, або в які-небудь надособисті проблеми, але життя так улаштоване, що зовсім відмахнутися від питання про сенс життя не може навіть найбайдужіша і духовно не пробуджена людина.

Невідворотність смерті і наближення її провісників — старіння і хвороб, факт скороминущого заглиблення в минуле життя з усією ілюзорною значимістю її інтересів, є для кожної людини грізне і непереборне нагадування невирішеного, відкладеного у бік питання про сенс життя.

  Отже, людина — істота вільна й яка усвідомлює свою смертність - з неминучістю приходить до роздумів над сенсом життя, і це не просто розумові вправи, а питання самого життя. Увесь трагізм забуття питання про сенс життя глибоко і яскраво розкрито в оповіданні Льва Толстого «Смерть Івана Ілліча». Головний герой все життя заклопотаний буденними інтересами і справами, заглиблений у дрібні інтриги і проблеми, брехав і прикидався, відігравав роль у «суспільстві» і раптом, важко занедужавши і опинившись перед невідступністю смерті, з жахом зрозумів, що життя пройшло, але життя не було, тому що не було в житті сенсу. Людина може поховати питання про сенс життя на дні своєї «душевної могили», але тоді і життя його не відбудеться.

  У сучасну епоху проблема сенсу життя набуває особливої гостроти. В умовах, коли відбувається глобальна переоцінка цінностей і ламання традицій, все виразніше і виразніше виявляються хиткість, нестійкість людського буття. Втрата, відсутність змісту породжують в людині стан екзистенціального вакууму і приводять до тяжких наслідків, аж до психічних розладів і самогубства. Людину дедалі більше засмоктує, захльостує потік масової культури, масового споживання, масових стандартів. І щоб не потонути в такому потоці, не втратити своєї ідентичності, людина має потребу в життєвій позиції, заснованій на власному уявленні про сенс життя. Хоча сенс життя окремої людини є унікальний і неповторний. Кожен сам вирішує для себе питання про сенс життя. Але й тут виявляється певна «єдність всупереч різноманіттю», деякі загальні основи, передумови коректної постановки і вирішення питання. Адже від того, що життя переживається людиною суб'єктивно, життя не втрачає своїх об'єктивних характеристик. Варто розрізняти і питання про те, «що робити», тобто про конкретну мету або дії певного періоду життя, і питання про те, «в ім'я чого робити», тобто про сенс життя, про те, яку мету або цінність обрати як визначальну для життя. Адже людина може діяти повністю доцільно, правильно для досягнення поставленої мети, але життя її в результаті виявиться безглуздим, якщо мета ніяк не взаємодіє між собою, не має певного спільного ґрунту, основи, тобто не з'ясовано уявлення сенсу життя.

  Сенс життя має бути завжди більшим, аніж мета. Інакше людина, досягши проміжної мети, виявиться в ситуації втрати сенсу життя, що завжди переживається як життєва драма. Може бути інший наслідок ототожнення мети і сенсу — фанатизм, фанатичне служіння якійсь меті як абсолютній, але насправді мета не така. Отже, перша передумова правильного вирішення питання про сенс життя: розуміння того, що мета і зміст не збігаються, що повинна існувати ієрархія мети і цінностей, заснована на уявленні про сенс життя. Але яку опору можна знайти при рішенні питання про сенс життя, які цінності мають сенс життя? Тут знову може допомогти звернення до історії філософської думки, що акумулює духовний досвід людства.

  Центральна ідея, що спрямовує всі пошуки сенсу життя в історії філософії — це розуміння того, що задоволення лише вітальних потреб не може надати усвідомленість людському буттю. Ще Сократ підкреслював, що людина живе не для того, щоб їсти, пити, задовольняти свої чуттєві потреби, а навпаки, людина їсть, п'є та ін. для того, щоб жити. У буддизмі така ідея виражена з особливою силою. Тут виявляється навіть протиставлення життя і справжнього буття. Життя є страждання, що породжуються пристрастями, тягою до чуттєвих задоволень, і, тільки відрікшись від них, можна знайти повний спокій (нірвану) і досягти

злиття з абсолютом, тим самим ланцюг страждання буде розірвано, а буття стане дійсністю і матиме сенс. У внутрішньому світі людини шукали джерела свідомості життя і стоїки, вважаючи, що справжнє призначення людини — творити добро заради добра. Ця ж ідея виявляється практично в усіх гуманістично орієнтованих філософів. Навіть у межах тієї традиції, родоначальниками якої були Демокріт і Епікур, і де справжній сенс життя вбачали в прагненні до задоволення, робилися принципові відмовки, що задоволення повинно бути помірним, розумним і переважно духовним. У християнській традиції, що знайшла розвиток у Григорія Сковороди, Людвіга Фейербаха, Еріха Фромма та ін., сенс життя вбачався в любові, у щирості почуттів, що має універсальність, у любовному ставленні до світу. Розкриваючи сенс і життєву значимість любові, Семен Франк підкреслював, що любов — це не холодна і порожня, егоїстична спрага насолоди, але й не рабське служіння, знищення себе заради іншого. Любов — таке подолання нашого корисливого особистого життя, що саме і дарує нам блаженну повноту справжнього життя і тим осмислює життя. Благо любові є благо життя через подолання протилежності між «моїм» і «чужим», суб'єктивним і об'єктивним.

  Ще одним лейтмотивом вирішення питання про сенс життя, що утвердився у філософії в епоху Просвітництва й аж до XX ст. став визначальним, є ідея реалізації сенсу життя служінням загальному благу, внесенням особистого вкладу в історію, культуру, прогрес суспільства. Однак подібну ідею не слід розуміти як заклик розчинити себе в загальних благах. Скоріше, її можна розглядати як вказівку на необхідність знайти ту міру єдності індивідуального і суспільного, що дозволяла б перебороти дві крайні життєві рекомендації: самозаперечення особи перед історичними формами життя, прийнятими як зовнішній авторитет, і самоутвердження її усупереч всяким історичним формам і авторитетам. Цю ідею розвивали багато філософів, що належали навіть до протилежних напрямків (наприклад матеріаліст Карл Маркс і релігійний філософ Володимир Соловйов). Глибоко розкрив зміст ідеї Семен Франк, що відзначав, що служіння навіть абсолютному початку, де людина сама не бере участі і яке не забарвлює і не зігріває її власного життя, не може додати сенсу життю. Але й од не благо в суб'єктивному розумінні — суб'єктивна насолода, радість, щастя — теж не дарує сенс, тому що всяке, навіть найщасливіше життя, отруєне мукою питання «для чого» і не має змісту в самій собі. Люди прагнуть до того, що називається задоволенням, до поповнення людської душевної порожнечі і туги, саме осмисленим, об'єктивно повним, самодостатнім життям. Вище благо не може бути не чим іншим, крім самого життя. Але не життя як безглуздий поточний процес і вічне прагнення до чогось іншого, а життя як вічний спокій блаженства, самоусвідомлення і самопереживання повноти задоволення собою. Так, ідея загального блага трансформувалася в принцип самоцінності і самоцілісності життя як основи вирішення питання про її сенс.

  У різних філософських напрямках принцип самоцінності життя має різні акценти значення. Іммануїл Кант, Федір Достоєвський та ін. підкреслювали моральний аспект життя. Володимир Соловйов відзначав, що «ніяка людина ні за яких умов і ні з якої причини не може розглядатися як тільки засіб для якої б то не було сторонньої мети — не може бути тільки засобом або знаряддям для блага іншої особи, ні для блага цілого класу, ні, нарешті, для так званого спільного блага, тобто блага більшості інших людей». Ця ідея стала фундаментальним принципом сучасного гуманізму. Але принцип самоцінності життя повинен бути доповнений принципом її самоцілісності. Тому що емпіричне життя, як писав Семен Франк, з його стислістю й уривчастістю, неминучими тяготами і нестатками, властивим їй прагненням до чогось, мабуть, не є самомета і не може нею бути; навпаки, перша умова свідомості полягає саме в тому, щоб припинити безглузду погоню за самим життям, безглузду розтрату її для неї самої, а віддати її служінню чомусь вищому, що має виправдання в самому собі. Але це вище, у свою чергу, має стати життям — життям, в яке увіллється і яким повністю просякне людське життя.

  Життя благополуччя, або благополучне життя, або благо як життя — ось мета прагнень людини. Семен Франк розвиває характерну для ідеалізму і релігійної філософії ідею про необхідність абсолютного блага для обґрунтування свідомості життя. У марксизмі, де зберігається гуманістичний зміст положення про самоцінність і самоцілісність життя, підкреслюється його онтологічний потенціал для доказу положення про те, що життя не має мети поза собою і, будучи самометою (створюючи єдність життя людського, суспільного, природного, або, інакше, повне життя універсуму), не потребує ніяких надприродних, абсолютних підстав, тобто для виявлення сенсу життя не обов'язково звертатися до Бога, абсолютного духа, абсолютного блага та ін. Уже через те, що життя — це природно-історичний факт, самоцінне, само собою, і тим самим має сенс. Не заперечуючи права обох позицій на існування, відмітимо, однак, що кінцеві «підстави» свідомості життя в них залишаються необгрунтованими. Адже буття Бога можна лише постулювати, так само як і його відсутність, про що писав ще Іммануїл Кант. У кращому випадку можна доводити існування абсолютного блага (добра, розуму та ін.). Виходячи з його необхідності («інакше життя було б безглуздим», «моральність — аморальною»), але в такому випадку логічний ланцюжок перетвориться на логічне коло, коли існування одного виводиться з іншого, і, навпаки, тобто розуміння кінцевих основ життя, однаково як і його усвідомлення, — це питання віри. Але як би питання не вирішувалося, зберігається визнання самоцінності і самоцілісності життя в руслі постулювання в ній живої єдності індивідуального і загального, спільного.

  Роздуми над проблемою виявлення сенсу життя допускають й узагальнення можливих шляхів, за допомогою яких людина може зробити своє життя осмисленим: по-перше, те, що людина дає життю (творча діяльність); по-друге, те, що бере в житті (переживання цінностей, любов); по-третє, те, як людина ставиться до життя (позиція, що займає людина стосовно обставин, що не піддаються зміні). Зрозуміло, існують три групи осмислення життєвих цінностей: цінності творчості, цінності переживання (любові), цінності відносин. Цінності відносин людина реалізує, коли потрапляє у владу трагічних обставин, що не може змінити, прояснити не тільки сенс життя, але й конкретні життєві ситуації, не втратити сенсу життя навіть перед стражданнями, найтяжчими життєвими випробуваннями. Отже, сенс життя завжди може бути знайдений, але, скоріше, потрібно виявити, аніж придумати, довільно сконструювати. Зміст кожної людини унікальний і неповторний, як і її життя. Людина завжди вільна в тому, щоб знайти і реалізувати зміст життя. Волю не слід змішувати зі сваволею. її потрібно розуміти з погляду відповідальності. Людина відповідає за правильність перебування і реалізації справжнього, душевного сенсу життя, життєвих ситуацій. Однак треба не тільки розкрити зміст, але й перетворити на реальність. Тому людина вибирає не зміст, а покликання, де сенс життя стає надбанням. Знайти і реалізувати сенс життя людині може допомогти її совість, що універсально узгоджується з осмисленням життя, життєвими цінностями, з конкретними життєвими ситуаціями, явищами.
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua