Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Основи філософських знань
Розділ другий
ПРОБЛЕМИ ОНТОЛОГІЇ ТА ГНОСЕОЛОГІЇ

ГЛАВА ТРЕТЯ
ЛЮДИНА
2. Суть філософської антропології

У XX ст. спрямованість філософської думки багато в чому обумовила мотиви ірраціоналізму, індивідуалізму, трагізму, недійсності людського існування. Це зв'язано не тільки з логікою розгортання теоретичної думки, але і з ходом розвитку сучасної цивілізації. Стався новий поворот до людини, що знайшов вираження у формуванні філософської антропології, насамперед, екзистенціалізму, власне філософської антропології, що підрозділяється на філолофсько-біологічну, культурно-філософську і філософсько-релігійну. В другій половині XX ст. проблема людини стала невід'ємною частиною досліджень практично усіх філософських напрямків, у тому числі і тих, які раніше виводили її за свої межі. Для сучасної філософської антропології (некласичної й особливо посткласичної філософії) характерний широкий, найчастіше полярний розкид поглядів з проблем людини, відсутність спільності методологічних підходів до її осмислення, а отже, і самих образів людини у філософії. Разом з тим спостерігається подолання твердої дихотомії матеріалізму й ідеалізму, об'єктивістського і суб'єктивістського підходів.

  У 80-ті й у 90-ті роки XX ст. філософія розвивається, ґрунтуючись на принципі додатковості, взаємозбагачення різних підходів і теорій. Тенденція добре видна на прикладі розвитку психоаналізу. Його відродження співвідноситься з висуванням різних теорій представниками різних шкіл, що намагаються поєднати психоаналітичну методологію дослідження людини з філолофсько-антропологічним, екзистенціальним, структуралістським, герменевтичним, феноменологічним баченням буття людини. Сформувалися концепції: психоаналітична філософська антропологія (Людвіг Бінсвангер), екзистенціальний психоаналіз (Еріх Фромм), психоаналітична герменевтика (Юрген Хабермас), структурний психоаналіз (Жак Лакан, Клод Леві-Стросс), синтетичні уявлення про людину, засновані на поєднанні ідей психоаналізу з вченням Едмунда Гуссерля про життєвий світ і онтологією Мартіна Хайдеггера. Виявляється і коло філософських ідей, що шляхом розвитку або переосмислення значно вплинули на формування сучасного філософського бачення людини.

  До 70-х років XX ст. існувала ще одна особливість розвитку західної філософської антропології: прагнення відмовитися від всякого узагальненого визначення людини. Прагнення Отто Больнов визначає як принцип відкритого питання, тобто відкритості до всякого нового розуміння людини. Однак розвиток філософської антропології показав, що така позиція обертається своєю протилежністю — побудовою (вільно або мимоволі) одномірного, абстрактного образу людини внаслідок абсолютизації одних її істотних характеристик і недооцінки інших. Це утрудняє подальшу розробку проблеми людини, перешкоджає формуванню теоретико-методологічних основ для комплексного підходу до вивчення людини. Адже об'єднання природничо-наукових, науково-технічних, гуманітарних знань на шляху дослідження людини неможливо без визначених світоглядних узагальнень. Сама логіка розгортання антропологічної  думки реабілітувала питання про природу і суть людини і по ставила з особливою гостротою.

Цілісний образ людини не виникає у філософії історично одномоментно. Але й логічно може вироблятися лише шляхом сходження від абстрактного до конкретного, виявлення й осмислення різноманітних і суперечливих взаємозв'язків людини зі світом. Однак не можна осягти все різноманіття зв'язків у системі, якщо не розкрита суть самої системи. Тому філософські міркування про людину починаються з питання про її суть, про різноманіття зв'язків у системі. Починаючи із середини XIX ст. на зміну спробам виробити уявлення про деяку абстрактно-загальну суть людини прийшло розуміння того, що суттєві характеристики людини виявляються тільки розкриттям специфіки її буття. Саме це мав на увазі Карл Маркс, підкреслюючи, що суть людини не є абстракт, властивий окремому індивіду. Насправді ж, людина є сукупність суспільних відносин. Тут мова йде не про суть, як вона представлена у внутрішньому світі людини (це і буде «абстракт, властивий окремому індивіду»), а про суть реалізованої, розгорнутої в зовнішньому світі (тут вона виявляється як «сукупність суспільних відносин»). Між тим тезу найчастіше інтерпретують: «суть людини є сукупність суспільних відносин», стверджуючи, що «людина є сукупність суспільних відносин», додаючи тим самим висловленню Карла Маркса інший зміст. Таке трактування невірне.

  Сукупність суспільних відносин виражає суть суспільства, а не людини. Відмовившись від вульгарного розуміння тези і використовуючи її позитивний пізнавальний потенціал, з'ясовується специфіка людського буття, зіставляється з життям тварин, виявляється особливість, що тварини є закрита система фізіологічних рефлексів і інстинктів, прив'язаних до середовища, специфічного для кожного виду, тому що в ній є те, що відповідає набору їх видових ознак. Поведінка і спосіб життєдіяльності тварин генетично  обумовлені. Ніщо не змусить, наприклад, вовка поводитися, як заєць. Людина ж не має строго визначеної екологічної ніші, запрограмованості способів життєдіяльності, а може не просто освоїти різні види діяльності, але й діяти, як висловлювався Карл Маркс, «за мірками будь-якого виду», наслідуючи за необхідності в поведінці різних тварин. Спостерігаються глибокі розходження в поведінці людей, що належать до різних історичних епох, культур, соціальних спільностей та живуть в одних соціокультурних умовах.

  Різноманітні розходження представників людського роду свідчать про індивідуальну варіативність поведінки, невідомої тваринному світу, і про відсутність жорстко визначеного, незмінного способу життєдіяльності людини. Виявляється вихідна суттєва характеристика людини — універсальність. Форми її проявів — унікальність кожного окремого індивіда і воля. Індивідуальна неповторність людини не означає, що людина не має нічого спільного зі своїми сучасниками або людьми інших епох. Людській природі властива відома сталість (так звана сталість у зміні) і можливість зміни самої людської природи в межах певної сталості і на її основі. Особливість людини дуже точно й афористично висловив Віктор Франкл, визначивши людину як «єдність всупереч різноманіттю». Воля людини також розуміється як не абсолютна і не довільна. Воля відносна. Людина має історично обумовлені межі можливого і неможливого у своїй життєдіяльності, що задається її суспільним способом життя. Соціальність виступає тією основою, на якій ґрунтується єдність людської природи, суті. Універсальність людини дає можливість існувати, пристосовуватись до навколишнього середовища, вибирати різні варіанти для виходу з ситуації та ін.

  Людина — істота соціокультурна, активно-творча, діяльнісна, що створює цінності, тобто духовна. Діяльнісна суть людини полягає в тому, що саме в процесі суспільної праці у філо- та онтогенезі формуються всі людські

якості і властивості, сам життєвий світ людини. Але, мір куючи про творче значення діяльності людини, не слід зводити її лише до однієї форми — праці. Безумовно, праця — матеріальна, предметно-чуттєва діяльність сприяє формуванню і розвитку фізичних, духовних якостей людини, її мислення та мови, розширює, поглиблює соціальні зв'язки, нарешті, забезпечує фізичне існування, створення необхідних засобів існування. Але якщо мати на увазі тільки це, то глибинні шари природи людини, способи її життєдіяльності випадуть з поля зору, а універсальність і воля людини виявляться лише ілюзіями, що не мають справжніх основ у житті. Адже праця — це неминуче, змушене зусилля, діяльність, викликана необхідністю, але і стороння, зовнішня. Будучи свідомим, планомірним процесом, праця для своєї дії неодмінно має потребу в діяльності теоретичній, та й самі матеріальні потреби усвідомлюються і задовольняються людиною не як безпосередньо біологічні, а як соціальні, співвіднесені з ціннісно-нормативною системою особи та суспільства. Нарешті, саме громадське життя — не тільки матеріальні, але й духовні потреби, цінності. Виявляється, творче значення людини не тільки трудове, але й духовно-практичне, теоретичне, власне духовна діяльність.

  Людина володіє унікальною, не властивою тваринам, здатністю і потребою до самозаглиблення. У життєдіяльності людина не стільки виходить з безпосередніх інстинктів, скільки орієнтується на прийняту в суспільстві ціннісно-нормативну систему. Світ же цінностей різноманітний та суперечливий. Людина змушена з'ясовувати, у що ж справді вірить, що цінує, а що ненавидить, відкидає, тобто виробляє власне ставлення до світу, будує свій власний світ. З глибин внутрішнього світу людина повертається до світу зовнішнього як головна діюча особа з тією ж самістю, що раніше не володіла, зі своєю життєвою програмою дій — не для того, щоб підкоритися владі зовнішнього, а бажаючи самій панувати над ним. Повертаючись до зовнішнього світу, людина олюднює його, наповнює духовною суттю, перетворює відповідно до запитів власного внутрішнього світу — вільно і творчо. Активно-перетворююче, творче ставлення до світу не зводиться лише до практично-перетворюючого, що реалізується за допомогою праці і має потребу у свідомості, мисленні. З необхідністю включається і духовно-перетворююче ставлення, адже без духовності неможливо освоювати, створювати і перетворювати світ. Суть людини саме і полягає в тому, що людина не має ніякої певної, раз і назавжди обмеженої суті, що була б заздалегідь заданим масштабом розвитку, заздалегідь даною мірою буття. Однак твердження аж ніяк не заперечує певної єдності різноманіття людських розбіжностей, а лише вказує на те, що людина не є щось остаточно стале, перебуває в постійному русі становлення.

  Людина — жива система, становить єдність природного і соціального, тілесного і духовного, спадкоємного, уродженого і прижиттєвого, придбаного. Тільки з огляду на всі характеристики і фактори, можна зрозуміти цілісність людської істоти, можливості і перспективи, якими володіє в становленні, розвитку індивідуального життя. Розглядаючи людину в єдності природного і соціального, можна виявити фундаментальну антиномію людського існування, яка полягає в тому, що людина є частина природи, але не рівноцінна всім іншим її частинам, а така, що протистоїть їй як самостійна сила. Звідси — людина не жорстко визначена з боку природи і не абсолютна і не безмежна пластичність людського організму. Існують граничні значення зовнішніх умов, за межами яких біологічна і психофізична структура людини зазнає незворотних змін, а її адаптивні можливості виявляються вичерпаними.

  Визнання єдності природного і соціального в людині стало насущною потребою в XX ст., в епоху науково-технічної революції, глобальної кризи, коли негативні наслідки науково-технічного прогресу привели людство на край прірви самознищення. Виникла необхідність усвідомити, ідо людина — не цар природи, що піднімається над нею, а розумна істота, якій дозволено безоглядно черпати з її комори невід'ємну частину багатств і, руйнуючи її, людини руйнує саму себе, своє майбутнє. Розгляд людини в єдності природного і соціального виявляє, що людина — не просто соціальна істота, результат суспільно-історичного розвитку, але й частина універсуму, а сама суспільно-історична форма буття — лише одна, вища з відомих форма розвитку природи.

  Космічний статус людини обумовлений, насамперед, так званим антропним принципом. Відповідно до антропного принципу сама природа, універсум мають таке співставлений світових констант, за яких стає принципово можливим виникнення життя і людини. Людина постійно відчуває пульсацію Космосу в біологічних ритмах свого організму. Деякі вчені (Дмитро Чижевський, Лев Гумільов) вважають, що пульсація знаходить висвітлення й у соціальних процесах. Нерозривний взаємозв'язок природного (космічного) і соціального висвітлювали ще представники космізму, особливо природничо-наукового напрямку (Володимир Вернадський, Костянтин Ціолковський). І хоча конкретний механізм пульсації Космосу до кінця ще не вивчений, багато відкриттів у такій сфері загальновизнані: космічні і земні катастрофи створювали умови для походження й еволюції життя, у тому числі і в соціальній її формі.
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua