Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Основи філософських знань
Розділ другий
ПРОБЛЕМИ ОНТОЛОГІЇ ТА ГНОСЕОЛОГІЇ

ГЛАВА ТРЕТЯ
ЛЮДИНА
1. Проблема людини у філософії

Людина в історії філософії.
  У XX ст. сформулювалося стійке розуміння того образу людини, що склався в античності. У філософії Стародавнього Китаю, Стародавньої Індії, Стародавньої Греції панує космологізм у розумінні людини як форма прояву натуралізму. Людина вважається часткою Космосу. Стародавньогрецький філософ Демокріт вважав: якою мірою Всесвіт є макрокосм, у такій же мірі і людина — мікрокосм. Філософи Мілетської школи стверджували: людина має всі основні елементи стихії Космосу. Рухливою мислиться межа між живими істотами у філософії Упанішад, що знайшло відображення у вченні про переселення душ. Але вже тут починаються спроби з'ясувати особливості людини, тільки їй властиві прагнення і можливість звільнитися від пут емпіричного буття, заглибитися в стан спокою. У стародавньокитайській філософії підкреслюється включеність людини у певні соціальні спільності. Звідси і висновок про необхідність підпорядкування людини державі, суспільним порядкам (конфуціанство). Розуміння людини як самостійного активного індивіда досягнуто значно пізніше. Розвинуте вчення про людину коріннями сягає в античну філософію, де виявляються початки практично всіх напрямків філолофсько-антропологічної думки. Відбувається антропологічний поворот, поєднаний з творчістю софістів. Успадкувавши від ранньої філософії цілісний погляд на людину і бачення її часткою природи, софісти першими розглянули людину в умовах культурно-соціального буття. У софістів людина — розумна, що пізнає, і творчо діюча істота, що діє і в культурній діяльності, і в пізнанні.

  Сучасні істини — продукт людської творчості. Пізнання не відбиває об'єктивний світ, а відтворює суб'єктивний світ, що відповідає організації людини. Стародавньогрецький філософ Протагор відзначав: «Людина — міра всіх речей: існуючих і неіснуючих». Всі істини відносні і мають сенс лише для людини, яка є джерелом морально-правових норм, що чесності можна навчитися, розуміючи під чесністю не тільки моральні якості, але й всю сукупність людських здібностей. Якщо раніше слово людина вживалося у визначенні одноплемінника, то софісти стверджували, що всі люди родичі і співгромадяни одного царства не за звичаями і вдачами, а за природою. Акцентуючи увагу на внутрішньому світі, моральних якостях і можливостях, на душі людини Сократ бачив деяку третю величину між світом ідей і світом речей. Душа для Сократа щось демонічне, сам Ерос, невгасима запопадливість, спрямованість уверх. Божественно санкціонуючи етичне пізнання, Сократ закликає пізнати самого себе. Пізнати не означає сприйняти вже наявну істину, мета пізнання не існує в готовому вигляді. Сократ вимагає іншого: пізнавай, шукай самого себе, випробуй себе, чи знаючий, чи добрий, чи ні. Розглядаючи людину як самоцінну, першоосновну істоту, Сократ звертається не до людини взагалі, а до конкретного індивіда. Зводячи філософію людини до вчення про душу, втрачає цілісний погляд на людину і закладає визначену традицію у філософській антропології.

  У людині, на думку Платона, завжди панує войовниче напруження не тільки між душею і тілом, внутрішнім і зовнішнім, але й у самій душі, що складається з пристрасті, мужності і духу. Дух — божественна частка душі і тільки панування духу забезпечує нормальне існування людини. Спільно з орфіками Платон розцінює введення душі в сумний полон земного, тілесного буття як покарання. Тільки бездоганним життям душа може знову піднятися від земного існування до справжнього безтілесного. Платонівський дуалізм душі і тіла став визначальною ідеєю для розуміння людини в ідеалістичній філософії Заходу і зберігся в модифікованому вигляді аж до XIX ст. Основний недолік ідеї — те, що ратує не за вище в людині, а за позалюдське і нелюдське вище, Платон вважав, що покликання людини — пізнавати, наслідувати, дотримуватись абсолютних і незмінних зразків, що є у світі ідей. Там, де людина відхиляється від покликання і виявляє творчу самостійність, породжу» щось негативне, недобре. Жива людська душа позбав ля» ті. ся життєвих джерел, творчості, стає безособовим вираженням відданих абсолютних початків.

  Дуалізм душі і тіла прагне перебороти вже Аристотель, з'єднуючи космологічно-натуралістичний і релігійно-етичний підходи й обґрунтовуючи неможливість існування душі без тіла. Душі людини властиве мислення. На відміну від рослинної і тваринної частин душі є ще і вищий її елемент — Розум, що не є органічна функція тіла, а привноситься ззовні і не підлягає руйнуванню разом з тілом; Розум — це так само і Бог, вища форма, до якої як до мети прагне все суще. Людина Аристотеля — вершина світової ієрархії: з одного боку, внутрішньо поєднана із природою, а з іншого — протистоїть їй, оскільки має душу, що хоча і є форма тіла, але визначається вищою формою. Людина — соціальна тварина і виявляє свою якість лише в державі в суспільному житті.

  Християнська антропологія вводить ідею воскресіння відродження в плоті, не властиву античності. Змінюються й етичні погляди. Центр ваги зі знання переноситься на віру, отже, визначальним в моральній дії стає не Розум, а воля. Подвійність середньовічної антропології проявилася у тому, що, з одного боку, людина проголошувалася складовою частиною світопорядку, що йде від Бога, тому особа залишалася певною величиною, її цінність вимірялася тим, наскільки в ній виявляється божественний початок (томізм). З іншого боку, підкреслювалася самоцінність людської особи, обґрунтовувалася її індивідуальність. На зміну середньовічному геоцентризму епохи Відродження приходить прагнення зрозуміти людину з умов потустороннього життя, утвердити волю і гідність особи на основі земного буття. Ренесансне, цілісне розуміння людини поступається місцем ідеї дуалізму душі і тіла, послідовно розвинутій у філософії Рене Декарта. Тут оновлюється не тільки платонівський дуалізм, але й раціоналізм античних мислителів. Рене Декарт закликає піддавати все сумніву, не викликають сумніву лише очевидні факти, насамперед, акт мислення: «Я мислю — отже, я існую». Суть людини у мисленні, у розумності. Розум, використовуючи власні засоби, може досягти повної вірогідності у всіх сферах знання. Воля людини здійснюється в діях, що погодяться з раціональним пізнанням. Звідси розуміння Розуму як критерію істинності і цінності всього здійснюваного людиною, віра в безмежну силу пізнання.

  Прагнення перебороти дуалізм душі і тіла привело до розвитку, з одного боку, моністичної і визначальної тенденції у філософії Бенедикта Спінози, а з іншого боку, — плюралістичної й індивідуалістичної тенденції в монадології Готфріда Лейбніца. Визнання принципів математики і природознавства єдино науковими в дослідженні всього сущого сприяло поширенню натуралістичних концепцій людини (Френсіс Бекон, Томас Гоббс). Дальший розвиток і обґрунтування натуралістичні концепції одержали у філософії французьких матеріалістів. Поширення ідей натуралізму у філософії кінця XVIII — початку XIX ст. відбувається в процесі подолання раціоналізму і сенсуалістичного емпіризму. Знову, як і в епоху Відродження, виникає розуміння людини як живої цілісності (Йоганн Гердер, Йоганн Гете, натурфілософія романтизму). Дальший розвиток антропології відбувається в німецькій класичній філософії. Тут початок діяльності людини розуміється найважливішим. Іммануїл Кант вводить уявлення про людину як самоцінну, автономну, активну істоту. У філософа Георга Гегеля принцип підпорядкування різного роду об'єктивним структурам приймає крайню форму і, власне кажучи, нівелює активність і волю людини. Історія є процес сходження абсолютного духу до рівня самопізнання. Людина ж тільки здійснює в процесі сходження певну роль, наділену їй світовим духом. Усе це спонукує уже філософа Людвіга Фейербаха відмовитися від крайностей об'єктивізму і звернутися до живої людини у всій повноті її індивідуального буття.

  Багато ідей марксизму: конкретно-історичний підхід до дослідження людини та її буття; відчуження, розуміння людини як істоти природного й одночасно конфронтуючою їй як самостійна сила природи; фундаментальна значимість соціальних факторів у розвитку людини — стали загально значущими в багатьох напрямках сучасної філософії. Ряд істотних аспектів людського буття залишилися поза полем зору марксизму, що зовсім природно. Будь-яка теорія історично і логічно обмежена.
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua