Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Основи філософських знань
Розділ другий
ПРОБЛЕМИ ОНТОЛОГІЇ ТА ГНОСЕОЛОГІЇ

ГЛАВА ДРУГА
БУТТЯ
1. Джерела та філософія проблеми буття

Проблеми буття.
  Видатний філософ XX ст., що присвятив сорок років свого життя проблемі буття, Мартін Хайдеггер стверджував, що питання буття і його вирішення філософом античності Парменідом визначили долю західного світу, що народжувалася в поетичних висловлюваннях античного філософа. Що ж мав на увазі Мартін Хайдеггер? У чому зміст такої визначеності? З одного боку, в культуру і світогляд введено уявлення про існування за межами видимих речей невидимого світу, досконалішого і чудового, прекраснішого, гармонійно влаштованого, де все є Благо, Світло, Добро.

Таке уявлення західний світ сприйняв і став розвивати їх» трансцендентного справжнього буття. Та якщо існує справжнє, дійсне буття, то земне буття має істину не в самому собі, а в чомусь іншому. Невідомому. Тому-то протягом багатьох століть світ Європи формував мистецтво посягати інобуття думкою, вивчав його, тренував її здатність працювати, діяти в просторі, де немає чуттєвих образі і» і уявлень. Таку здатність піднесла до небувалих висот, як ніяка інша, європейська культура. З другого боку, якщо існує дійсне буття, то земне не є справжнє дійсне. Буття потребує перетворення, удосконалення, що наближує його до світу справжнього, дійсного, істинного і досконалішого. Адже історія Заходу, сповнена різноманітністю соціальних утопій, стала своєрідною, що прагне до дійсного, справжнього буття.

  Історично бажання людей Заходу перемогти неправду земного буття реалізувалось двома шляхами.
Перший шлях з метою перебудувати земний світ: люди орієнтувалися на практичний, предметно-діяльний вплив на земний світ, а діяльність спрямовувалась на зовнішні речові обряди в релігії, державний устрій, спосіб економічного життя та ін. Це шлях бунтів та революцій, основним моментом яких є злам несправжнього, неістинного буття і створення на його руїнах справжнього світу — світу загальної рівності, свободи, братства. У сивій античності на шлях революційних перетворень стали кініки, висловлювали своє зневажливе ставлення до світу, де жили, не тільки на словах, але й на ділі. Кініки протиставляли себе стійким нормам і цінностям буття, розглядали їх як чуже істинності, а тому приречені на загибель і руйнування. Звідси дивовижність їх поведінки. Діоген жив в амфорі, хоча нормальні люди жили в будинках, ходив босий, не мився, нібито кидаючи виклик людям. Виявляючи зневажання і красивим і цінним речам та предметам, кініки прагнули зруйнувати їх: ходили брудними ногами по коштовних килима били фарфоровий красивий посуд, бажали їсти з собачої миски тощо. Кініки — філософи вчинку (до яких можна віднести і Рахметова, який спав на дошці з цвяхами), пробуджували людей, які прагнули їм наслідувати чисто зовнішньо. А відхилення у поведінці сучасної молоді — це сліпе наслідування античних зразків кініків тощо, не розуміючи часто духовного змісту самих вчинків.

  Другий шлях — шлях перетворення не зовнішнього світу, а свого духовно-морального внутрішнього досвіду. Проблема неістинності буття залишається, але тепер переноситься з зовнішнього світу на внутрішній. Стаючи на шлях оновлення духовно-морального внутрішнього досвіду, люди прагнули переробити, перетворити не державний устрій, не економічне життя суспільства, а самих себе. Такий шлях відтворений в християнстві святими, монахами, описаний в житі святих, представлений в діяннях Сергія Радонежського, оптінських старців та ін.

  Зрозуміло, проблема буття не придумана філософами античності, а мала реальні життєві коріння, відображала зовсім певні запити та потреби суспільства. Питання про буття і відповідь, дана філософами, в якійсь мірі визначили світоглядні і ціннісні настанови. Не можна ототожнювати буття (Абсолют, Благо, Добро та ін.) з християнським Богом. Буття — це безособова трансцендентна реальність, це Абсолют, до якого античний грек не міг звернутися за допомогою, не шукав спілкування з буттям, а йому досить було впевненості, що буття як абсолютна думка є гарантією стійкості людського існування. Вирішення в античності проблеми буття відкрило можливості для метафізики, тобто вчення, де люди намагаються говорити не тільки про матеріальне, але й нематеріальне буття, не залежне ні від людини, ні від людства, шукати ідеальних природних сутностей всього існуючого.

  Проблема буття зазнала глибоких змін.
  По-перше, однією з важливих змін є відмова від метафізики. Поняття метафізика — дослівно те, що після фізики, введене одним з коментаторів Аристотеля — Андроніком Родоським для визначення тієї частини вчення античного філософа, зміст якого не стосується пізнання природи, виходило за межі природничих пошуків. Методи метафізичного пізнання не включали чуттєвий досвід і предметно практичні дії і перевірки, обмежувались міркуваннями у просторі чистої думки. Починаючи з античності в мета фізиці головною стала тема буття. Розвиваючи проблему буття, філософи серйозно займалися з'ясуванням співвідносин буття реальності і світу чуттєвості. Створювались моделі упорядкованості речей, світу, ступені їх близькості до істинного, нематеріального буття. Аристотель вважав, що мертва матерія — це найнижча сходинка, а потім сходинки рослин, тварин, людини — вища з матеріальних істот, здатна до свободи від фізичної матеріальності, а далі йшли смертні духи і на вершині — Бог, абсолютно вільний від матерії, а тому найдосконаліший. Фома Аквінський теж будував ієрархічні сходинки, але уже як ієрархію причетностей буття. На думку Фоми Аквінського, Бог і тільки Бог один є буття істинне, справжнє, а все інше — неістинне буття. Чим вище стоїть річ на сходинці цінностей, тим самостійніша, незалежна від інших. І хоча Людина і має найбільшу самостійність в порівнянні з іншими, все ж не є абсолютно самостійне буття через причетність Богу.

  Філософські джерела відходу від розуміння буття як абсолютної і обмеженої основи побудови світу. Відмова від метафізики лежить в Середньовічному номіналізмі, філософському вченні, що заперечує онтологічне значення універсалів. Виникнувши ще в V ст. н. е., номіналізм досягає розквіту в XIV ст. Номіналісти твердили, що Бог спочатку своєю волею створює речі, а потім уже в його розумі виникають ідеї речей. Тому і порядок пізнання має бути такий: пізнавати речі як окремі даності, а потім з'ясовувати відносини між поняттями, що їх визначають. Номіналізм мав величезний вплив на мислителів Заходу в XVII — XVIII ст. як емпіричний напрямок (Френсіс Бекон, Томас Гоббс, Джон Локк, Леон Юм та ін.) і раціоналістичний (Бенедикт Спіноза, Готфрід Лейбніц). Номіналістичні традиції засвоєні протестантизмом (зокрема лютеранством). Номіналістичні традиції знайшли відображення у філософії Іммануїла Канта. Предмет філософії Іммануїла Канта — знання і суб'єкт знання, відкидає принцип тотожності мислення і буття, можливість інтелектуального споглядання. Стверджуючи існування апріорних форм чуттєвості і розуму, Іммануїл Кант надав їм функцію спрямовувати розум, але не осягаючи Бога, а пізнавати об'єкт, який не має автономного існування, але констатується у світі досвіду, тобто у світі відносин предметного світу і людини як суб'єкта пізнання. Отже, починаючи з середньовічного номіналізму на Заході наростає тенденція відмови від метафізики, утверджується, що безпосередньо людям дано лише зміст свідомості, мислення. Виникає, якщо можна так сказати, зовсім новий вид метафізики, де буття є свідомість. Філософ Мартін Хайдеггер вважав, що відмова від розуміння буття в його метафізичному розумінні — не результат якихось вчень. Навпаки, філософія відмовилась від теми буття тому, що в Європі сталися світоглядні зрушення. Формується учення про буття — яким буття є поза і незалежно від людини. Проявляється нігілізм — негативне ставлення до чого б то не було. А це означало відмову від визнання існування такого буття, а в межах — відмова від Бога. Така доля Європи. Філософи зв'язують проблему буття лише з людиною, відмовляючи буттю в об'єктивності. Філософія марксизму ототожнює буття з природою, стверджуючи, що буття взагалі є відкрите питання. Буття є те, що може бути визначено, бути раціональним знанням і практикою.

  Наприкінці XIX — на початку XX ст. формується філософський напрямок, що орієнтується на перегляд досягнень попередньої західноєвропейської філософії та повернення до онтологізму. Над проблемою буття трудяться видатні

філософи Семен Франк, Едуард Гартман, Мартін Хайдергер, Карл Ясперс та ін. Так, Едуард Гартман у своїй концепції онтології намагається подолати традиційний розрив абстрактної сфери онтологічних суттєвостей та справжнього буття, розглядаючи різні світи — людський, речовий і духовний — як автономні реальності, до яких пізнання виступає не визначальним, а вторинним початком. Мартін Хайдеггер зв'язував долю західного світу з проблем от буття. У «Фундаментальній онтології» Мартін Хайдеггер виділяє з допомогою аналізу людського буття «чисту суб'єктивність» і прагне звільнити її від «неоригінальних» форм існування. Буття розуміється як трансценденція (що виходить за межі чуттєвого досвіду), не тотожна своїм опредмеченим виявам, тобто існуючому. «Буття існуючого стало суб'єктивністю. Тепер горизонт вже не світиться сам собою Тепер горизонт лише точка зору».

  Кантівська ідея трансценденталізму, що має номіналістично-протестантські джерела, одержала розвиток у філософії екзистенціалізму. На відміну від Канта, екзистенціалізм використовує поняття трансцендентальне не в гносеологічному розумінні (теоретико-пізнавальному), а в морально-етичному. Якщо Іммануїл Кант не бачив в трансцендентальній структурі людського Я нічого, крім апріорних, тобто початкових форм чуттєвості і розуму, які і робили можливим пізнання, то екзистенціоналізм вводить в таку структуру початкову, ні звідки не виводимо, дану для будь-якого досвіду внутрішню готовність бажати безумовного, визнавати його, прагнути до нього. Між тим екзистенціалізм визнає наявність у структурі людини внутрішнього «поклику» до вічного, абсолютного. Фундаментальна схильність людини прагнути до абсолютного і безумовного змушує переживати, бентежитись, сумувати і ніяковіти, якщо відсутня можливість реалізувати бажання і прагнення. Екзистенціалісти переконані, що прагнення до безумовного — це прагнення знайти трансцендентну опору, що допомагала б людині переносити всі житейські труднощі і незгоди. Такою опорою і є Бог. Але Бог, в інтерпретації екзистенціалістів, має специфічність, не поза людиною, а в людині. Ідея Бога нібито вторинна, бо вона виникає як відповідь на спроби людини заспокоїти свої прагнення до чогось вічного і надійно стійкого. У XX ст. процес перетворення об'єктивного буття в суб'єктивне поглибився і навіть Абсолют — Бог став залежати від початкової внутрішньої настанови людини на пошуки безумовного. І все ж у XIX — XX ст. не відмовились від античної традиції пошуку опори для існування людини. Місце Бога зайняв розум людини. Пустельність і не комфортність світу без Бога — опори була закамуфльована вірою в могутність Розуму. Розум є умовою єдності Я і світу. Розум виправдовує існування ідеалів суспільного розвитку і остаточно розумність історії. XX ст. ознаменувалось хрестовим походом проти розуму, а це означало розрив з античною традицією. Відомий філософ Хосе Ортега-і-Гассет на початку XX ст. говорив, що «наше учнівство у греків закінчилось: греки не класики, греки просто архаїчні і звичайно ж... завжди прекрасні. Цим греки особливо інтересні для нас. Греки перестають бути нашими педагогами і стають нашими друзями. Давайте станемо розмовляти з ними, станемо розходитися з ними в самому основному». Що ж саме основне? Основне грецьке розуміння буття як чогось суттєвого, незмінного, нерухомого, субстанціонального.
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua