Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Основи філософських знань
Розділ другий
ПРОБЛЕМИ ОНТОЛОГІЇ ТА ГНОСЕОЛОГІЇ

ГЛАВА ПЕРША
МАТЕРІЯ
2. Рух: основні форми

Просторово-часовий континіум
  Буття матерії характеризується не тільки системністю, рухом, але й формами її існування — простором і часом. У чому ж суть простору і часу? Простір є форма буття матерії, що характеризує її протяжність, структурність, співіснування і взаємодію елементів у всіх матеріальних системах. Загальне розуміння простору формується у людини в емпіричному досвіді при характеристиці матеріального об'єкта або множини таких об'єктів, що займають різне положення в просторі.

  Час є форма буття матерії, що виражає тривалість її існування, послідовність зміни станів у змінюванні і розвитку всіх матеріальних систем.  У природничо-науковій літературі поняття час нерідко вживається як синіші і поняття тривалість. На це звертав увагу англійський фізик і філософ Ісак Ньютон. Поняття часу виникає з порівняння різних станів одного і того ж об'єкта, який змінює свої властивості.

  Простір і час нерозривно зв'язані між собою, їх єдність проявляється у русі і розвитку матерії. Прагнення глибоко пізнати суть простору і часу пронизує усю матеріальну і духовну культуру людства. Невипадково ще в «Рамаяні» пам'ятці духовного життя Стародавньої Індії, знання простору і часу віднесено до властивостей, що визначають гідність людини. Філософи і вчені розходилися у думках стосовно природи простору і часу та їх ставлення до матерії. В історії філософії та науці сформувалися два основні підходи: субстанціальний і реляційний. Представники субстанціального підходу (Демокріт, Ісак Ньютон) трактували простір і час як самостійні суті, що діють поруч з матерією і незалежно від неї. Відносини між простором, часом і матерією мислилися як відносини між двома видами самостійних субстанцій. Звідси висновок про незалежність властивостей простору і часу від характеру матеріальних процесів, що відбуваються у них. За ними визнавалися такі властивості: абсолютність, універсальність і незмінність. Простір, час і матеріальні об'єкти лише тоді прикладалися один до одного, коли не взаємодіяли, тобто перебували у відриві, у протиставленні. Виходячи з такої концепції, Ісак Ньютон будував фізичну модель світу. Ньютонове розуміння суті простору і часу справило суттєвий вплив на пізнавальну активність. Послідовники Ісака Ньютона, застосувавши його ідеї до історичного процесу, обґрунтували згодом філософію механіцизму, що визнає механічні форми руху матерії єдино об'єктивними. Реляційна концепція спершу як опозиція субстанціальній сформульована у працях Гілатона і Аристотеля, а у XX ст. у природознавстві набула певного наукового підтвердження.

Прихильники концепції розуміють простір і час не як самостійні суті, а як системи відносин, що утворюються взаємодіючими матеріальними об'єктами. Поза такою системою взаємодій простір і час вважають неіснуючими. Реляційна концепція допускає залежність властивостей простору і часу від характеру взаємодії речей, властивостей і відносин. Разом з тим багато її положень все ще потребували природничо-наукового обґрунтування. Положення змінилось із створенням теорії відносності. її висновки і положення змусили учених і філософів переглянути традиційні уявлення про простір і час і відмовитися від субстанціальної концепції.

  Теорія відносності складається з двох зв'язаних між собою теорій: спеціальної теорії відносності і загальної теорії відносності, роботу над якою завершив Альберт Ейнштейн. Спеціальна теорія відносності переконливо довела, що численні просторово-часові властивості, що вважалися незмінними, абсолютними, у дійсності виступають релятивними. У спеціальній теорії відносності втратили свій абсолютний характер такі просторово-часові властивості, як довжина, часовий інтервал, одномірність, що виявилися залежними від взаємного руху матеріальних об'єктів. Положення про те, що те чи інше фізичне явище або той чи інший процес розглядається як система, яка формує свої просторово-часові відносини, стало безумовним досягненням теорії. У ній просторово-часові характеристики залежать від визначення системи як об'єкта фізичного дослідження. Правильність положень реляційної концепції простору і часу одержано і в загальній теорії відносності. Тут принцип відносності поширений на неінерціальні системи, що привело до встановлення тісної залежності метричних властивостей простору — часу від гравітаційних взаємодій між матеріальними об'єктами. Спеціальна теорія відносності встановлює, що геометричні властивості простору — часу залежать від розподілу в них гравітаційних мас. Поблизу важких об'єктів геометричні властивості простору починають відхилятися від евклідових, а темп протікання часу сповільнюється Отже, теорія відносності, по-перше, довела неспроможність, поняття абсолютного часу і абсолютного простору; по-друге, розкрила залежність просторово-часових властивостей від характеру руху і взаємодії матеріальних систем; по третє, показала неспроможність суб'єктивістських, апріорних уявлень сутності простору і часу. Сам Альберт Ейнштейн на запитання про суть теорії відносності відповів: «Суть така: раніше вважали, що коли яким-небудь чудом матеріальні речі раптом би зникли, то простір і час залишились би. Згідно з теорією відносності разом з речами зникли б і простір і час».

  Основні властивості простору: протяжність, однорідність, ізотропність, тривимірність. Час характеризується тривалістю, одномірністю, незворотністю, однорідністю. І простір і час об'єктивні і всезагальні. Протяжність простору проявляється у здатності тіл існувати одне поруч з іншим, а тривалість часу означає здатність тіл змінюватися у часі й існувати одне після іншого. Тривимірність простору — фундаментальна властивість, що емпірично констатується, виражається у тому, що положення будь-якого об'єкта можна визначити за допомогою трьох незалежних величин: довжини, висоти, ширини. Час одномірний, тому що для фіксування положення, факту, події у часі досить однієї величини. У науці використовується поняття багатомірного простору з будь-яким числом вимірів. Поняття багатомірного простору — продукт математичної творчості і використовується для опису різних фізичних процесів. Однорідність простору означає відсутність якихось виділених точок, а ізотропність — рівноправність усіх можливих напрямів руху. Час же має властивість однорідності, що означає рівноправність усіх моментів. Специфічна властивість часу — незворотність, тобто неможливість повернення у минуле. Час тече від минулого через теперішнє у майбутнє. Деякі філософи обґрунтовують зв'язок незворотності часу з незворотністю термодинамічних процесів і з дією закону зростання ентропії (перетворення). Існують космогонічні підходи до обґрунтування незворотності часу. Виділяють об'єктивно-реальний час, функціональний і концептуальний. Об'єктивно-реальний час — це функція усіх без винятку матеріальний речей, явищ, процесів, що утворюється ними з моменту їх виникнення і до зникнення. Концептуальний — це час, що вимірюється: вимірювання водяними, сонячними, пісочними, механічними, атомними та іншими годинниками. Функціональний — реальний час, що утворюється завдяки послідовній зміні станів конкретних матеріальних об'єктів; при строгому підході час можна виміряти лише ідеальним годинником, здатним точно повторювати ритми і тривалість, що утворюються при послідовній зміні станів матеріальних об'єктів і їх самих.

  У сучасній філософії вивчені специфічні форми вияву простору і часу у мікросвіті, живій природі, соціальній сфері. Спеціально досліджуються біологічний час, психологічний час, соціальний простір — час, геологічний, історичний, художній та інші види часу і простору. За сучасними уявленнями, послідовність і протяжність окремих станів розвитку організму регулюються темпоральними (часовими) генами. Якщо у дикого штаму (водорості) парамецій (статева зрілість) настає після 50 поділів після кон'югації (з'єднання двох особин), то мутанти за темпоральними генами дозрівають на 15 — 20 поділів раніше. Якщо тривалість добового ритму обмінних процесів, зв'язаного з періодом метаболічного осцилятора, однакова для ящірки і слона, то різко відрізняється їх вік, до якого завершуються ріст і статеве дозрівання. Молекулярно-генетична технологія дії темпоральних генів відносно зрозуміла, однак механізм їх сполучення з астрономічним часом вивчений не досить. Виникає проблема біологічного годинника, тобто внутрішнього часу.

  Успіхи хроногенетики (науки про успадкування  біологічного часу) і хронобіології (науки про біологічні ритми) привели до того, що проблема часу для біолога це насамперед, проблема біологічного годинника. Внутрішній час відрізняється від астрономічного функціонально — є не параметр, а швидше оператор, відмічає Ілля Пригожин. Саме поняття біологічного годинника академік Володимир Вернадський вводив через поняття «біологічного простору». Виходячи з того, що матеріальний субстрат життя — білки, характеризуються вираженою просторовою асиметрією (нетотожністю правого і лівого векторів), Володимир Вернадський вважав, що час у процесах життя не може мати будови, що суперечить простору, з яким нерозривно зв'язаний, і тому якісно своєрідно, біологічно за суттю. Акцент у концепції перенесено з особливих якостей біологічного простору і часу на своєрідність взаємозв'язків між ними у біосистемах. Власний час, власний вік організму можуть відраховуватися за вживанням організмом кисню. Власний вік організму можна також виміряти за кількістю заново утворених клітин: за площею заживання ран, росту виділених органів тіла (наприклад, розмір кришталика ока у ссавців вважається одним з кращих корелятів біологічного віку), кількості клітин у дріжджів, що є їх єдиною стабільною віковою характеристикою на відміну від інших хронологічних дат.
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua