Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Історія України
Новітня історія України (1939 р. — наші дні)

Україна в роки незалежності

Внутрішньополітичні події після 1996 р.

У центрі політичного життя України були парламентські й президентські вибори, протистояння між парламентською та президентською владою. У березні 1998 р. відбулися чергові вибори до Верховної Ради. Вони вперше проводилися за мішаною мажоритарно-пропорційною системою. У виборах взяли участь 30 політичних партій та виборних блоків, вісім із яких подолали 4 %-вий бар’єр і отримали депутатські місця.
• Комуністична партія України (24,7 %)
• Народний Рух України (9,4 %)
• Блок Соціалістична партія України — Селянська партія України «За правду, за народ, за Україну» (8,6 %)
• Партія Зелених України (5,4 %)
• Народно-демократична партія (5 %)
• Всеукраїнське об’єднання «Громада» (4,7 %)
• Соціал-демократична партія України (об’єднана) (4 %)
• Прогресивна соціалістична партія (4 %)
Головою Верховної ради було обрано О. Ткаченка.
Вибори Президента України 1999 р. закінчилися переобранням Л. Кучми на другий термін (у другому турі виборів Л. Кучма набрав 56,25 %, а лідер КПУ П. Симоненко — 37,8 % голосів виборців).
Повторне обрання Л. Кучми зумовило значні зміни в керівництві державою. Спершу Президент запропонував Верховній Раді дати згоду на повторне призначення прем’єр-міністром В. Пустовойтенка, але депутати не погодилися. Натомість кандидатура голови Національного банку В. Ющенка 23 грудня 1999 р. була підтримана більшістю правих та центристських фракцій і навіть частиною соціалістів.
Правляче у Верховній Раді ліве крило не підтримало президентський варіант реформаторського курсу. Протистояння між Президентом і парламентом загострилося. Реакцією на політику О. Ткаченка та його однодумців стало утворення 13 січня 2000 р. нової парламентської структури — парламентської більшості. Представники одинадцяти фракцій, груп та позафракційні депутати об’єдналися. Координаційну раду більшості очолив Л. Кравчук. Протистояння призвело до роздільних засідань парламенту. Координаційна рада більшості підтримала Президента та уряд В. Ющенка і заявила про намір змінити керівництво Верховної Ради. 21 січня на засіданні Верховної Ради 242 депутати проголосували за зміни Регламенту, відкликання О. Ткаченка та А. Мартинюка з посад голови парламенту і першого заступника, 1 лютого вже 255 народних депутатів обрали головою парламенту І. Плюща, його першим заступником — В. Медведчука, заступником — С. Гавриша. Із 8 лютого реорганізований парламент у повному складі продовжив роботу в сесійній залі. Ліві фракції були усунуті від керівництва парламентськими комітетами. Парламентська більшість була сформована головним чином завдяки зовнішньому тиску президентської адміністрації, тому в ній точилася боротьба між проурядовими та пропрезидентськими фракціями. Це з самого початку ставило під сумнів можливість ефективної діяльності парламентської більшості. Створена в лютому 2000 р. у парламенті більшість у квітні 2001 р. розпалася.
Важливою подією першої половини 2000 р. став референдум 16 квітня. Згідно з указом Президента про всеукраїнський референдум за народною ініціативою, на голосування було винесено шість питань: про недовіру Верховній Раді та надання Президентові додаткових повноважень щодо розпуску парламенту, обмеження депутатської недоторканності та зменшення кількості народних депутатів до 300, формування двопалатного парламенту і прийняття Конституції всеукраїнським референдумом.
«Народна ініціатива» була нашвидкуруч організована командою підтримки курсу президента. У разі успішної реалізації задуму Президент отримував можливість або розпустити Верховну Раду і, скориставшись уже відпрацьованими виборчими технологіями, забезпечити обрання нового парламенту зі стабільною пропрезидентською більшістю, або використовувати результати референдуму як засіб тиску на Верховну Раду, змушуючи її бути більш поступливою.
Ідеї референдуму не підтримувалися лівими і частиною правих політичних партій, а багато юристів висловлювали сумнів щодо його конституційності. Указ про проведення референдуму створив серйозні проблеми на міжнародній арені, поставивши під загрозу навіть членство України в Раді Європи. Гостра реакція європейських політиків пояснювалася бажанням запобігти встановленню в Україні авторитарного режиму. Конституційний Суд України визнав неконституційними перше і шосте питання референдуму (про недовіру Верховній Раді та про прийняття Конституції всеукраїнським референдумом), що в певній мірі заспокоїло українців й іноземних політиків. На референдум було винесено чотири питання із шести запланованих. Голосування закінчилося 16 квітня 2000 р. Понад 80 % громадян відповіли «так» на всі питання. Опозиція звинувачувала владу в грубих фальсифікаціях, проте Центральна виборча комісія таких не виявила. Це був серйозний успіх Президента. Однак лише парламент має право вносити до Конституції зміни, передбачені рішеннями референдуму. Імплементація (виконання, внесення в чинне законодавство) рішень референдуму затягнулася, а після подій кінця 2000 р. стало зрозуміло, що, принаймні, цей склад Верховної Ради не зможе набрати необхідних 300 голосів для внесення відповідних змін до Конституції.
Гострота політичної ситуації в країні була значною мірою зумовлена зникненням за нез’ясованих обставин опозиційного журналіста Г. Гонгадзе. 28 листопада 2000 р. О. Мороз зробив у парламенті сенсаційну заяву, що замовником знищення Гонгадзе нібито був Президент та його найближче оточення. На підтвердження цього лідер соціалістів оприлюднив аудіозаписи розмов Президента, зроблені офіцером його охорони майором М. Мельниченком, у яких йшлося також про хабарництво і корупцію, адміністративний тиск на хід президентських виборів, про переслідування опозиційних політиків, працівників засобів масової інформації та інші правопорушення. На початку 2002 р. американська експертиза засвідчила, що записи Мельниченка не змонтовані (щоправда, це відбувалося на тлі погіршення україно-американських відносин).
«Касетний скандал» став поштовхом до формування радикальної опозиції, головними вимогами якої стали відставка Л. Кучми і проведення позачергових президентських виборів. У грудні 2000 р. утворився рух «Україна без Кучми», у якому об’єдналися різні, навіть протилежні політичні сили. Комуністи не приєдналися до опозиційного руху, натомість розпочали власну кампанію під гаслом «Україна без Кучми і Ющенка».
17 квітня 2001 р. вперше за весь час незалежності України Верховна Рада заслухала звіт Кабінету міністрів про хід виконання програми діяльності уряду. Верховна Рада визнала роботу Кабінету міністрів незадовільною і 26 квітня більшістю голосів проголосувала за резолюцію недовіри Кабінету міністрів на чолі з В. Ющенком. 28 квітня Президент підписав Указ про відставку уряду.
29 травня 2001 р. Верховна Рада дала згоду на призначення прем’єр-міністром України А. Кінаха, який визначив завдання нового уряду:
• посилення соціальної спрямованості реформ;
• реформування податкової системи;
• підтримка та захист вітчизняних товаровиробників;
• активна структурна промислова й аграрна політика, що базувалася на інноваційній моделі розвитку;
• забезпечення рівних умов для всіх суб’єктів господарювання;
• розробка і реалізація стратегії розвитку паливно-енергетичного комплексу;
• адміністративна реформа спрямована на підвищення ефективності системи державної влади та формування громадянського суспільства.
На початку 2001 р. опозиція провела у Києві масові маніфестації. На Хрещатику за участі кількох партій було встановлено наметове містечко з антипрезидентськими гаслами. Намети простояли три тижні. За рішенням суду містечко було знесене силовим шляхом, а учасників акції тимчасово заарештовано. У різних регіонах України відбулися демонстрації і мітинги з вимогами розслідування «касетного скандалу» та відставки Л. Кучми. У відповідь влада організувала демонстрації, форуми та естрадні шоу на підтримку Президента. Кульмінацією акцій опозиції стали події 9 березня 2001 р. — у день народження Т. Шевченка, коли дійшло до сутичок з міліцією під стінами Адміністрації Президента. Міліція заарештувала понад 200 осіб, переважно студентів, більшість з яких невдовзі звільнили, але 16 членів УНА-УНСО на чолі з лідером організації А. Шкілем залишилися у в’язниці. Слідство і суд над ними тривали понад рік.
Під тиском акцій протесту влада змушена була відправити у відставку голову СБУ Л. Деркача та міністра внутрішніх справ Ю. Кравченка. Однак після березня активність опозиції відчутно зменшилася. Переважна більшість населення залишилася поза акціями протесту. Спроба започаткувати процедуру імпічменту Президента не вдалася — проект відповідної постанови, внесений у Верховній Раді 26 квітня, набрав лише 209 голосів (за необхідних 226). У другій половині 2001 р. опозиція зосередилася на парламентських виборах і розійшлася по різних виборчих блоках. Кроком до налагодження політичного діалогу між владою і опозицією стала зустріч 11 квітня 2001 р. Президента з представниками 76 партій.
Схвалений у лютому 2001 р. Верховною Радою закон «Про вибори народних депутатів України» передбачав перехід до пропорційної виборчої системи (голосування за партійними списками). Проте Президент наклав на нього вето, мотивуючи це тим, що така система порушує права громадян, які не належать до політичних партій. На думку опозиції, справжні мотиви були інші: в одномандатних округах, де голосування відбувається за мажоритарною системою, адміністративним органам легше контролювати вибори та підпорядковувати їх своїм інтересам. Досвід виборів 1998 р. свідчив, що більшість представників «партії влади» перемогла саме в одномандатних округах. Спроби подолати вето або досягти компромісу з Президентом не вдалися, і в жовтні Верховна Рада погодилася з більшістю пропозицій глави держави. Вибори, як і раніше, відбувалися за мішаною системою: одна половина депутатів обиралися в одномандатних округах, а інша — за партійними списками. У виборчих перегонах взяли участь 33 політичні партії і блоки, які досить чітко поділилися на чотири табори. Головною силою пропрезидентського табору став блок «За єдину Україну», сформований п’ятьма партіями: Аграрною партією України, Народно-демократичною партією, Партією промисловців і підприємців України, Партією регіонів та «Трудовою Україною». Блок очолив голова адміністрації Президента В. Литвин, другим номером у виборчому списку йшов прем’єр-міністр А. Кінах. На позиціях підтримки влади стояли також Соціал-демократична партія України (об’єднана), Партія Зелених України, блок Демократичної партії України і Демократичного союзу та декілька інших партій і блоків.
Десять політичних партій, серед яких Народний рух України, Український народний рух, Партія «Реформи і Порядок» і «Солідарність» утворили Блок В. Ющенка «Наша Україна», учасники якого відносили себе до поміркованої, конструктивної опозиції.
Основними силами некомуністичної опозиції стали Соціалістична партія України О. Мороза та Блок Ю. Тимошенко, до якого увійшли чотири партії: «Батьківщина», «Собор», Українська соціал-демократична партія та Українська республіканська партія. Ю. Тимошенко вдалося залучити до свого блоку відомих політиків: Л. Лук’яненка, А. Матвієнка, Г. Омельченка, В. Онопенка, Я. Головатого, С. Хмару. Економічні програми соціалістів і прибічників Ю. Тимошенко істотно різнилися. Однак спільними для них були вимога імпічменту Л. Кучми та перехід до парламентської форми правління.
Опозиційність до режиму декларувала й Комуністична партія України під проводом П. Симоненка. Однак включення до її виборчого списку Генерального прокурора М. Потебенька, відомого своєю лояльністю до Президента, змусило багатьох сумніватися у декларованій опозиційності.
Загалом вибори відбулися без значних порушень, 4 %-вий бар’єр подолали такі партії.
• «Наша Україна» (23,5 %)
• КПУ (20 %)
• «За єдину Україну» (11,8 %)
• Блок Ю. Тимошенко (7,2 %)
• СПУ (6,9 %)
• СДПУ(о) — (6,3 %)
У більшості одномандатних округів перемогли кандидати від блоку «За єдину Україну», переважно завдяки використанню адміністративного ресурсу, особливо на рівні обласних державних адміністрацій. Завдяки цьому блок спромігся отримати найбільшу кількість мандатів, хоч на виборах за партійними списками посів лише третє місце, що свідчило про відчутну втрату довіри населення до керівництва держави. Як і на попередніх виборах, жодна політична сила не здобула абсолютної переваги в парламенті. Головою Верховної Ради України було обрано В. Литвина. Однак у червні 2002 р. «Єдина Україна» розпалася на сім фракцій. Парламентські вибори 2002 р. зафіксували серйозні зрушення в політичних уподобаннях українського суспільства. Уперше комуністи поступилися лідерством блокові національно-демократичного спрямування. Фракція КПУ виявилася третьою за кількістю після «Єдиної України» та «Нашої України».
21 листопада 2002 р. новим прем’єр-міністром України став глава Донецької облдержадміністрації В. Янукович: за його кандидатуру, внесену Президентом, проголосували 234 депутати з 237 присутніх на засіданні Верховної Ради. Того ж дня Президент підписав указ про його призначення. У своєму виступі перед депутатами В. Янукович наголосив, що першочерговим завданням майбутнього уряду є подолання бідності народу, посилення середнього класу, із цією метою його уряд планує зниження податків для середнього й малого бізнесу.
У 2002 р. Президент заявив про необхідність проведення політичної реформи з метою створення парламентсько-президентської республіки європейського зразка. Опозиція тлумачила цей крок як прагнення Л. Кучми посилити владні повноваження і за допомогою внесення змін до Конституції добитися переобрання ще на один термін.
6 березня 2003 р. було прийнято Указ Президента «Про винесення на всенародне обговорення Проекту Закону України “Про внесення змін до Конституції України”».
Наближення президентських виборів 2004 р. все більше активізувало політичне життя в країні. 
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua