Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Історія України
Історія України в Нові часи (друга половина XVIII — початок XX ст.)

Історичний розвиток українських земель під владою Російської та Австрійської імперій

Адміністративно-територіальний устрій українських земель у складі Австрійської імперії

Адміністративно-територіальна труктура, створена австрійською владою на теренах Галичини — Королівство Галичини і Лодомерії, — поділялась на дванадцять округів (дистриктів): Золочівський, Тернопільський, Чортківський, Жовківський, Львівський, Бережанський, Коломийський, Станіславський, Стрийський, Самбірський, Сяноцький і Перемишльський. Адміністративно-політичним центром був Львів. До 1849 р. окремим округом до цього «королівства» входила Буковина (також без етнічного поділу, хоча тоді вже Північна Буковина вирізнялася переважаючим українським населенням, а в Південній Буковині більшість населення становили румуни), надалі вона стала окремою провінцією. Адміністративно-політичним центром Буковини було місто Чернівці.
У місцевому сеймі (законодавчому органі краю) надійно заправляла польська шляхта, хоча й вона не була вирішальною силою місцевого управління. Повнота всієї адміністративно-політичної влади зосереджувалася в руках губернатора, якого призначав сам австрійський імператор. Імператорський уряд призначав і склад членів магістратів, які керували соціально-економічним життям міст. У селах адміністративна і поліцейсько-судова влада цілком належала великим землевласникам та їхнім управителям (посесорам) і наглядачам (мандаторам).
Закарпаття залишалося у складі королівства Угорщина, яке теж було частиною Австрійської імперії, і підпорядковувалося Пожонському (Братиславському) намісницькому управлінню. Закарпатські землі поділялись на чотири адміністративно-політичні регіони (жупи): Ужанський, Берегівський, Угочанський, Мармароський. Призначені королем адміністратори (як правило, з великих землевласників) прозивалися жупанами. Через підпорядковані їм управління жупани здійснювали адміністративну, фінансову, судову і навіть військову владу.
Вища австро-угорська влада розглядала українські землі як колоніальний сировинний придаток до промислово розвинутих центральних та західних провінцій імперії. Феодально залежні українські селяни, які становили абсолютну більшість населення Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття, були найзнедоленішими в Австрійській імперії. Середня тривалість життя не перевищувала 30—40 років, а рівень народжуваності протягом десятиріч поступався рівню смертності.
Суспільно-політичні рухи в Наддніпрянській Україні в XIX ст.
У Наддніпрянській Україні національно-визвольний рух започаткувала патріотична інтелігенція, яка прагнула зберегти від вимирання українську культуру. Епохальною подією культурного життя України стало видання 1798 р. поеми Івана Котляревського «Енеїда» — уперше українська народна мова залунала як повноцінна літературна. Справу відродження національної мови продовжили «Харківські романтики» — діячі літературного об’єднання, студенти Харківського університету Л. Боровиковський, А. Метлинський, О. Корсунь та інші. Ідейним натхненником «харківських романтиків» був народознавець, письменник, режисер Григорій Квітка-Основ’яненко. Видавши 1834 р. свої «Малоросійські повісті», він ще раз довів широкій громадськості, що українською мовою можна писати високохудожні твори. Активізації літературної творчості українською мовою сприяв професор Харківського університету (пізніше його ректор) Петро Гулак-Артемовський.
На початку XIX ст. посилюється інтерес до української історії. Слава найвизначнішого твору вітчизняної історіографії цього періоду належить анонімній «Історії Русів». Тривалий час вона поширювалася у рукописних списках і лише 1846 р. вийшла друком. Автор цього патріотично спрямованого твору намагався відновити історичну справедливість, доводив, що Україна має власну історію, захищав право українського народу на свободу і державу. Першою узагальнюючою працею з історії України є видана 1822—1830 рр. чотиритомна «Історія Малої Росії» Дмитра Бантиш-Каменського. Протягом 1842—1843 рр. було видано п’ятитомну «Історію Малоросії» Миколи Маркевича.
Культурницька діяльність української інтелігенції справила визначальний вплив на піднесення національної свідомості народу, на активізацію процесів національного відродження. 
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua