Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Історія України
Українські землі під владою Речі Посполитої (друга половина XVI — перша половина XVIII ст.)

Українські землі під владою Речі Посполитої у другій половині XVI — першій половині XVIII ст.

Національно-визвольна війна українського народу проти Речі Посполитої (1648—1657 рр.)

У першій половині XVII ст. Річ Посполита перетворилася на найбільшу європейську державу. На українських землях, що входили до її складу, панувало свавілля польських магнатів та шляхти.
Причини Національно-визвольної війни
Соціально-економічні
• Перетворення Польщі на основного постачальника хліба в Європі призвело до зміцнення земельної власності феодалів та посилення кріпосницького гніту. Для українських селян панщина збільшилася до 5—6 днів на тиждень, зросли також натуральні та грошові податки.
• Значне погіршення економічного становища міщан: жителі міст, що знаходилися в приватній власності феодалів, повинні були платити додаткові податки, церковну десятину, виконувати різні роботи на користь власника міста. У містах з Маґдебурзьким правом (право на самоврядування) посилилося свавілля польської адміністрації.
• Погіршення становища реєстрового козацтва після придушення козацько-селянських повстань 1630-х рр. та видання польським урядом у 1638 р. «Ординації Війська Запорозького реєстрового».
Політичні. Відсутність в Україні власної держави призводила до масового ополячення української правлячої верхівки (магнати, шляхта). Це ставило українців на межу зникнення.
Національно-релігійні. Перебування українців у масовому релігійному та національному пригнобленні. Через католицьку та уніатську (греко-католицьку) церкву польська шляхта прагнула масово окатоличити православних українців, закрити церкви та монастирі, заборонити використання рідної мови.
За характером визвольна війна була антифеодальною, національно-визвольною, проходила під релігійними гаслами. Слабкість королівської влади та зміцнення влади великих землевласників (магнатів) зумовили можливість початку Визвольної війни.
Зліт політичної кар’єри Б. Хмельницького
Визначне місце в історії України належить Богдану Хмельницькому, котрий підняв народ на визвольну боротьбу проти польсько-шляхетського ладу і заклав підвалини нової держави.
Батько Богдана — Михайло Хмельницький — був дрібним українським шляхтичем, який за тогочасним звичаєм перебував на службі у багатого польського магната С. Жолкевського. Як людина енергійна й освічена, він привернув до себе увагу корсунсько-чигиринського старости й незабаром став підстаростою. Михайло Хмельницький заснував ряд міст і сіл на прикордонні з малозаселеним степом, зокрема власну слободу Суботів. Бувши православним шляхтичем, одружився з козачкою, що за законами Речі Посполитої означало втрату шляхетства.
Точна дата народження Б. Хмельницького невідома. Ймовірно це 27 грудня 1595 р. Шести років батько віддав Богдана на навчання до єзуїтської колегії, де він вивчав латинську й польську мови. Проте навчання в колегії не призвело до зречення православної віри. Після навчання молодий Хмельницький вступає до Чигиринської козацької сотні, ходить у походи, набуває військового досвіду. Саме в цей час козацьке військо перебувало під булавою славетного запорозького гетьмана Петра Сагайдачного. У 1620 р. разом із батьком, який очолював козацьку сотню, Богдан за наказом уряду Речі Посполитої вирушив до Молдавії. У вересні 1620 р. в битві під Цецорою було знищено тисячі воїнів і мирних жителів, яких турки-переможці безжалісно вбивали, переслідуючи залишки польської армії С. Жолкевського. У цій битві загинув і сотник Михайло Хмельницький, а Богдан потрапив у полон до турків, де перебував два роки. Під час поневірянь у неволі оволодів турецькою мовою, що пізніше стало йому в пригоді. Після звільнення з полону, з якого, можливо, був викуплений матір’ю, а можливо, був обміняний козаками на полонених турків, Б. Хмельницький опинився на Запорожжі, де брав участь у повстанні козаків (1625 р.) під керівництвом Марка Жмайла. Ходив він і в морські походи. Особливо успішним був похід на Царгород (1629 р.), звідки козаки привезли багату здобич. Відтак повернувся до Чигирина й продовжував службу як реєстровий козак. Десь у цей період Богдан одружився з Ганною — дочкою переяславського козака Сомка. Документи першої половини 30-х рр. XVII ст. не зберегли відомостей про Богдана Хмельницького та його ставлення до повстання 1630 р. Великий вплив на формування його політичного та воєнного досвіду мало повстання 1637 р. під проводом Павла Бута (Павлюка). Після придушення повстання уряд затвердив новий склад старшини реєстрового козацтва на чолі з Ілляшем Караїмовичем. Б. Хмельницький обійняв посаду військового писаря. Це був високоосвічений військовий і політик, який володів латинською, польською, турецькою, татарською мовами. Тому й не дивно, що на козацькій раді, що відбулася 30 серпня 1638 р. в Києві, його обрали членом посольства до короля, яке мало своїм завданням домогтися пом’якшення умов «Ординації». Восени того ж року козаки Чигиринського полку обрали Б. Хмельницького своїм сотником. Обирався він також і до складу посольства на сейм 1639 р. для вирішення «козацького питання».
Авторитет сотника Б. Хмельницького був настільки високим, що восени 1644 р. у Варшаві відбулася його зустріч із французьким послом графом де Брежі, на якій велися переговори про найм Францією козаків для участі в бойових діях Тридцятилітньої війни в Європі. Наступного року переговори продовжувались у Франції, де Б. Хмельницький був разом із січовим отаманом Іваном Сірком. Восени 1645 р. понад дві тисячі козаків, які прибули до Франції, взяли участь в облозі й захопленні фортеці Дюнкерка на французькому березі протоки Па-де-Кале.
Після придушення народного повстання 1637—1638 рр. особливо напружена ситуація склалася в південно-східних районах України. Саме тут закінчувався термін пільг у слободах, і для слобожан постала реальна загроза перетворення їх у кріпаків. Крім того, магнати й шляхта прагнули повернути козаків, котрі не потрапили до обмеженого після повстання реєстру, знову до селянського або міщанського стану.
Польські магнати й шляхта відчували себе досить самостійно і впевнено, удаючись до привласнення майна українців, іноді йшли всупереч волі короля. Так, чигиринський підстароста Данієль Чаплинський задумав привласнити собі хутір Суботів, родову маєтність Б. Хмельницького (чотири ставки, млини, лани, сіножаті та інші угіддя), і випросив привілей на цю землю в коронного хорунжого О. Конецпольського. Захищаючись, Б. Хмельницький все ж таки одержав підтверджувальний привілей на свій хутір від короля.
У цей час Польща готувалася до чергової війни з Туреччиною і хотіла використати козацьке військо. У переговорах з козацькими послами було вирішено, що козаки виготовлять 60 човнів-чайок і здійснять морський похід до Туреччини. Організатором походу король призначив військового осавула Івана Барабаша. Залучаючи до цієї справи значну кількість козаків, король відповідно побоювався зворотної реакції польських магнатів і шляхти. Тому, надавши козацьким послам привілей, хорогву та гетьманську булаву, він тим самим зобов’язав їх не розголошувати відомостей про переговори. Проте восени 1646 р. внаслідок зміни політичної ситуації козацькій старшині на сеймі було наказано знищити виготовлені човни й відмовитись від походу. Серед старшини реєстрового козацтва стався розкол. Одні, на чолі з осавулами І. Барабашем та І. Караїмовичем, вважали за необхідне підкоритися наказові. Інші, серед них був і Б. Хмельницький, продовжували готуватися до походу. Наприкінці 1646 р. в одній із сутичок з татарами, неподалік Чигирина, поляки здійснили замах на Б. Хмельницького, рубонувши його шаблею, ніби татарина. Тільки випадково Б. Хмельницькому вдалося врятуватися. А незабаром за наказом того ж таки Д. Чаплинського його слуги, скориставшись відсутністю господаря, двічі нападали на Суботів, пограбували й спустошили його, побили сотникового сина. Таким чином Д. Чаплинський привласнив собі хутір Суботів.
Б. Хмельницький марно шукав захисту з боку уряду. На скаргу Хмельницького король порадив йому самотужки звести рахунки з Чаплинським. У той же час король доручив Б. Хмельницькому замість І. Барабаша знову готуватися до морського походу.
Та Б. Хмельницький разом із впливовою козацькою старшиною (Ф. Вешняк, К. Бурляй, М. Нестеренко, брати Нечаї, Ф. Джеджалій, М. Кривоніс та ін.) вже готували повстання проти польсько-шляхетської сваволі в Україні. Наявність у Хмельницького королівського привілею, що дозволяв морський похід, надавала йому змогу збирати під свої знамена козаків. А козаки, у свою чергу, дізналися, що дії Хмельницького проти влади були нібито дозволені самим королем, якого не слухається шляхта.
Довідавшись про підготовку повстання, О. Конецпольський наказав заарештувати Б. Хмельницького. Однак з допомогою друзів йому вдалося втекти з чигиринської в’язниці на волю. А наприкінці грудня 1647 р. Б. Хмельницький вже був на Запорожжі.
Оскільки на Січі (на Микитиному Розі) після придушення повстання 1637—1638 рр. розмістилася польська залога, Б. Хмельницький зупинився неподалік, на острові Томаківка, де його прийняли незадоволені польською владою реєстрові козаки. Заручившись підтримкою реєстровців, Б. Хмельницький у січні 1648 р. здобув Січ, повністю очистивши Запорожжя від польських військ. Це був початок Визвольної війни.
Події 1648—1652 рр.
Питання про рік завершення і періодизацію Національно-визвольної війни залишається дискусійним. Існує розповсюджена точка зору, що 1657 р. слід вважати роком завершення війни. Також у сучасній історичній літературі висловлюється цікава думка про те, що хронологічні межі війни слід визначати 1648—1676 рр., і про наявність у подіях цих років в Україні елементів революції, оскільки боротьба була спрямована на встановлення нової за своєю суттю моделі соціально-економічних відносин.
Період 1648—1652 рр. був часом найбільшого розмаху національно-визвольної і соціальної боротьби. Основним завоюванням українців стало виборення державної незалежності.
Часи після червня 1652 р. характеризувалися погіршенням економічного і геополітичного становища козацької України, різким загостренням соціально-політичної боротьби, що вилилася в громадянську війну і призвела до розколу козацької України на два гетьманства Правобережне і Лівобережне.
У січні 1648 р. Б. Хмельницького було обрано гетьманом. Він звертається до українського народу із закликом підійматися на боротьбу проти польсько-шляхетського гніту. Повстанський рух дуже швидко набуває всенародного характеру і охоплює всю Україну.
У березні 1648 р. Б. Хмельницький уклав військово-політичний союз із Кримським ханством. Гетьман пішов на цей непопулярний крок, щоб позбавити себе війни на два фронти та зміцнити військо за рахунок татар. У ході війни татари неодноразово зраджували українську сторону, оскільки переслідували мету послабити Річ Посполиту, але й не дати можливості постати сильній козацькій державі.
На початку березня між коронним гетьманом Миколаєм Потоцьким і Б. Хмельницьким тривали переговори. Б. Хмельницький сформулював вимоги повсталих: скасування Ординації 1638 р., отримання автономії для козацької України в складі Польщі; виведення польських військ з українських територій. У відповідь на це війська Речі Посполитої вирушили на Запорожжя з метою придушити повстання.
У квітні—травні 1648 р. козацько-татарське військо розгромило польську армію на річці Жовті Води. Три тисячі поляків потрапили в полон. Частина реєстрових козаків на чолі з Філоном Джеджалієм перейшла на бік повстанців. У травні 1648 р. козаки й татари завдали нищівної поразки польській армії під Корсунем: у полон потрапили 8,5 тис. вояків, у тому числі командувач польського війська гетьман Потоцький. Розгром польського війська сприяв активізації народно-повстанського руху. Українці висунули вимоги відновити всі козацькі права і вільності й утворити українську державу із чіткими кордонами. Польща їх відкинула. Улітку 1648 р. стрімко наростала соціальна боротьба: селяни, міщани й козаки розправлялися з панами й орендарями, захоплювали їхнє майно, звільнялися від різноманітних форм експлуатації. Було ліквідовано кріпацтво, землеволодіння польських та полонізованих українських магнатів, католицької церкви. Свої володіння зберегли лише православні монастирі, а також та українська і польська шляхта, яка перейшла на бік повсталих. Утверджувалася дрібна власність на землю селян, міщан, козаків. Армія Б. Хмельницького зросла до 100 тис. осіб. Уже на початку війни серед козаків виділяються полководці — сподвижники Б. Хмельницького. Це Іван та Данило Виговські, Данило Нечай, Іван Богун, Михайло Кричевський, Максим Кривоніс, Павло Тетеря, Матвій Гладкий, Філон Джеджалій, Мартин Пушкар.
На кінець червня повстанці звільнили від польських магнатів і шляхти всю Лівобережну Україну, а на середину вересня були звільнені Правобережжя, Поділля, частина Волині. На звільненій території українці створювали власні органи влади.
11—13 вересня 1648 р. відбулася битва загонів повсталих з 60-тисячною польською армією поблизу міста Пилявці. Перемога українців створила умови для визволення західноукраїнських земель. У жовтні 1648 р. Б. Хмельницький взяв в облогу Львів, а згодом фортецю Замостя. У листопаді 1648 р. козацькі полки разом із загонами місцевих повстанців звільнили увесь західноукраїнський регіон. Річ Посполита стояла на межі воєнної катастрофи. Виникла можливість об’єднання українських земель у межах національної держави силою зброї.
21 листопада 1648 р. Хмельницький уклав перемир’я з новообраним польським королем Яном Казимиром, погодившись відвести українське військо від західних рубежів і в ході подальших переговорів вирішити українську проблему. На цьому етапі визвольної боротьби Б. Хмельницький ще не думав про відокремлення України від Польщі. Його метою була автономія для козацького регіону в межах Речі Посполитої. Великі надії у досягненні цієї мети Б. Хмельницький покладав на нового короля Яна Казимира, який обіцяв бути «руським королем» і задовольнити козацькі вимоги. До перемир’я гетьмана могло також спонукати зменшення через значні людські та матеріальні втрати боєздатності українського війська, виснаження населення України. Але виведення при цьому українських полків із західноукраїнських територій було значною поступкою Б. Хмельницького полякам і викликало незадоволення частини козацької старшини. Згодом і плани Б. Хмельницького радикально змінилися, та можливості для їх реалізації політичним шляхом були незначними.
У грудні 1648 р. Б. Хмельницький на чолі переможного війська урочисто в’їхав до Києва. Усе місто разом з київським митрополитом Сильвестром Косовим вітало гетьмана як визволителя українців від польської неволі. Єрусалимський патріарх Паїсій, який прибув до Києва, називав Хмельницького князем Русі.
У лютому 1649 р. почалися переговори з польськими послами в Переяславі, у ході яких Хмельницький вперше висунув ідею створення суверенної української держави. У квітні того ж року на переговорах з московськими послами було заявлено, що Українська держава незалежна від Польщі й продовжуватиме боротьбу за всі українські землі, й висловлено прохання про військову допомогу.
У травні 1649 р. Польща відновила воєнні дії. Б. Хмельницький у союзі з кримським ханом здобув переконливі перемоги над польськими військами під Збаражем (липень 1649 р.) та Зборовим (серпень 1649 р.). Військовий табір короля Яна Казимира опинився у щільному оточенні під Зборовим. Становище польської армії було катастрофічним. Лише зрада татар, які побоювалися зміцнення української держави, урятувала поляків від остаточного розгрому. Кримський хан Іслам-Гірей III пішов на переговори з Яном Казимиром, змусивши Б. Хмельницького припинити воєнні дії і теж вступити в переговори.
У результаті 18 серпня 1649 р. між сторонами було укладено Зборівський договір, згідно з яким:
• визнавалася автономія України у складі Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств під офіційною назвою Військо Запорозьке в межах Речі Посполитої;
• кількість реєстрового війська становила 40 тис. осіб;
• козаки, не записані до реєстру, мали повернутися у підданство до панів;
• шляхта отримала право повернутися до маєтків;
• відновлювалося феодальне землеволодіння, попередні повинності селян і міщан.
Таким чином, українська сторона пішла на значні поступки: замість незалежної держави вона змушена була погодитися на автономію, втрачалася територія шести полків, відновлювалася стара модель соціально-економічних відносин. Трагічним наслідком договору стало жахливе спустошення татарами українських земель, таємний дозвіл на яке дав Ян Казимир.
Сторони знову почали готуватися до війни. Уряд Б. Хмельницького налагоджував суспільне та економічне життя, зміцнював збройні сили, проводив активну зовнішню політику з метою створення антипольської коаліції. Зміцнювалися дипломатичні стосунки з Валахією, Семигороддям, Туреччиною, Росією. Встановлювалися союзницькі відносини з Молдавією, а молдавський господар Василь Лупул пообіцяв віддати свою дочку Розанду за сина Хмельницького — Тимоша. Під тиском Туреччини союз із Хмельницьким знову уклав і кримський хан Іслам-Гірей III.
Польський уряд, аби не допустити зміцнення України, у лютому 1651 р. відновив воєнні дії. Вичікувальна, непослідовна тактика кримського хана негативно позначилася на військових операціях українського війська, позбавила Б. Хмельницького ініціативи. Закономірним результатом тактики Криму стала найтяжча за всю війну поразка українців під Берестечком у липні 1651 р. Татари залишили поле бою і силою затримали при собі Б. Хмельницького. Українське військо потрапило в оточення і понесло величезні людські втрати. Полякам дістався весь обоз і гетьманська канцелярія. У липні литовські війська взяли Київ. Трагедія під Берестечком і втрата Києва завдали серйозного удару Україні. Однак Хмельницькому вдалося відновити боєздатність армії, зупинити польсько-литовське військо під Білою Церквою і змусити противника до переговорів. Та все ж укладена 28 вересня 1651 р. Білоцерківська угода призвела до тяжких для України наслідків: територія автономії обмежувалася лише Київським воєводством, козацьке військо скорочувалося з 40 до 20 тис. осіб, гетьман підпорядковувався польському королю та позбавлявся права закордонних зносин.
Договір не влаштовував жодну зі сторін. Польський сейм навіть відмовився його схвалити. Поляки вірили у свою швидку остаточну перемогу над Україною. Вони поверталися в українські землі, відновлювали свою владу, здійснювали жорстокі репресії проти українського населення.
Український народ не прийняв тяжкі умови Білоцерківської угоди. Навесні 1652 р. Б. Хмельницький відновив воєнні дії проти Польщі, заручившись у черговий раз підтримкою Криму. У травні 1652 р. козаки оточили і розгромили 20-тисячне польське військо біля гори Батіг на Поділлі. Перемога викликала масове антипольське повстання населення України, у результаті якого на всій її території у червні 1652 р. відновлюється влада гетьмансько-старшинської адміністрації.
Політичний і соціально-економічний лад козацької республіки — Гетьманщини
У роки Визвольної війни українського народу в Україні виникає держава в формі козацької республіки — Військо Запорозьке, або Гетьманщина. Її територія включала Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства, частину Волинського воєводства та Білої Русі.

Рис. 2. Органи державної влади Запорозької Сечі
Держава Б. Хмельницького будувалася за системою, що нагадувала територіально-політичний устрій Запорозької Січі (рис. 2).
Найвищим законодавчим органом влади козацької держави середини XVII ст. була Генеральна військова рада. Участь у роботі цього органу влади могло брати все козацтво, а в розв’язанні найважливіших питань — міщани та духовенство.
Зміцнення позицій козацької старшини у внутрішньополітичному житті Гетьманщини привело до зростання ролі Старшинської ради. Вона вирішувала військові, правові, адміністративні, господарські та зовнішньополітичні питання.
Гетьман очолював генеральний уряд (генеральну старшину), який складався з генерального обозного, генерального судді, генерального осавула, генерального писаря, генерального підскарбія, генерального бунчужного та генерального хорунжого.
За часів Б. Хмельницького гетьманська влада значно зміцнилася. Гетьманові вдалося зменшити владу Старшинської ради. Бувши прихильником міцної влади, Хмельницький розширив свої повноваження: скликав Генеральну раду та Старшинську раду, підписував універсали, брав участь у здійсненні судочинства, вів переговори з представниками іноземних держав, оголошував початок війни та підписував мир, контролював фінанси, був головнокомандуючим війська Запорозького.
У роки Визвольної війни було створено нову систему керівництва містами. Багато міст були суб’єктами Маґдебурзького права (права на самоврядування). Їх очолював виборчий орган — магістрат (у великих містах) або ратуша (у малих містах). Магістрат (ратуша) мав адміністративно-розпорядчу або судову владу. До нього входили війти (голови ратуші), два бургомістри (почергово головували в раді, керували господарськими та адміністративно-фінансовими справами), райці або лавники (члени суду, що наглядали за торгівлею і порядком у місті). Члени ратуші обиралися міщанами і затверджувалися гетьманом. У кожному полковому і сотенному місті був також городовий отаман — представник козацької адміністрації.
Адміністративно-територіальний устрій Гетьманщини нагадував традиційний військовий.
Головною умовою успішної розбудови національної держави стало створення боєздатної армії. Запорозькі (низові) та реєстрові козаки складали основну ударну силу армії. Поповнення військових сил відбувалося за рахунок найманців.
Основу нової державної адміністрації складала козацька старшина, реєстрове козацтво, міщанство, духовенство. Гетьман Б. Хмельницький видав ряд універсалів, які захищали старі землеволодіння православних монастирів та дарували монастирям нові. Гетьманська адміністрація скасувала панщину та старі податки. Панщину було замінено податком, який називався чинш. Необхідність покривати величезні військові витрати (закупівля зброї, пороху, військового спорядження) потребувала стабільних джерел надходження срібної та золотої монети. Через це чинш повинен був надходити переважно в грошовій формі. За виробництво та продаж горілки, пива, меду встановлювався податок на користь військової скарбниці (тобто державного бюджету). Сюди ж надходили торгові й митні збори, податки з млинів. Така система податків забезпечувала фінансову основу розвитку української держави.
У цей же час відбувається утвердження нової моделі соціально-економічних відносин, визнаної гетьманською владою. Основні риси цієї моделі:
• ліквідація, за невеликим винятком, великого і середнього феодального землеволодіння, кріпацтва, фільварково-панщинної системи (провідною формою господарювання стало козацько-селянське дрібне землеволодіння);
• істотні зрушення у соціальній структурі українського суспільства.
Провідним привілейованим станом українського суспільства стало козацтво. Козаки становили близько половини дорослого чоловічого населення України. За ними закріплювалися права власності на землю, звільнення від податків, участі в політичному житті. Головним обов’язком козака була військова служба, яку він ніс за власний рахунок. Із козацької старшини формувалася нова українська знать, яка змінила витіснену польську. Відбувалася феодалізація козацької старшини — вона зосереджувала в своїх руках владу, землю, обмежувала свободу селян та простих козаків, що загострювало соціальні конфлікти в українському суспільстві.
Шляхта як соціальний стан не була знищена. Вона складалася із середніх і дрібних землевласників, які приєдналися до Богдана Хмельницького і пішли на певні поступки іншим станам. Гетьман здійснював курс на збереження привілейованого становища шляхти в суспільстві.
Селянство, завоювавши особисту свободу і право земельної власності, потрапило в залежність від держави. Селяни залишалися податним станом, але їхні грошові податки і натуральні платежі помітно зменшилися, що сприяло зростанню економічної спроможності.
Гетьмансько-старшинська адміністрація здійснювала заохочувальну політику стосовно міщанства, значно послабився податковий тиск. Українські міста були звільнені з-під влади магнатів і шляхти (до 1648 р. 80 % від загальної кількості міст становили міста з приватною власністю). Провідну роль у житті міст почали відігравати українці.
Православне духовенство разом з українським населенням боролося проти польського панування, виступало послідовним захисником національних інтересів. Церква мала підтримку з боку гетьманської адміністрації, що сприяло зміцненню позицій православного духовенства.
Таким чином, основними завоюваннями першого періоду війни стало утвердження в Україні нової моделі соціальноекономічних відносин. У ході національно-визвольної війни в Україні відбулися докорінні зміни в адміністративно-політичному устрої. Закладалися основи національної держави республіканського типу, яка дала змогу називати Гетьманщину «козацькою республікою». Однак подальший хід історичного розвитку України перервав революційні перетворення, які були розпочаті Б. Хмельницьким.
Хід війни в 1652—1657 рр.
Промолдавська політика Б. Хмельницького (шлюб його сина Тимоша з донькою молдавського правителя Лупула Розандою) призвела до ускладнення міжнародного становища України. Проти включення Молдавії у сферу політичних інтересів України виступили Османська імперія, Валахія, Трансільванія (Семигороддя). Сформувалася антиукраїнська коаліція у складі Речі Посполитої, Валахії, Трансільванії, а згодом і Молдавії (після державного перевороту і повалення влади Лупула). У боротьбі за молдавський престол Тиміш Хмельницький загинув. Козацька армія не могла успішно протистояти силам антиукраїнської коаліції.
Ускладнення внутрішнього становища України стало результатом тривалих війн, які призвели до значних людських втрат, погіршення економічного становища, спустошення земель, зневіри й розчарування серед населення.
Восени 1653 р. відбулася битва між українсько-татарськими та польським військами біля містечка Жванець на Поділлі. Польська армія опинилася в оточенні. Однак кримський хан знову зрадив українську сторону і пішов на переговори з королем, які завершилися 15 грудня 1653 р. Кам’янецькою угодою. Вона передбачала відновлення прав і вільностей козацтва, передбачених Зборівським договором.
Гетьман і старшина все більше переконуються в тому, що без надійної допомоги іззовні неможливо забезпечити перемогу над поляками і зберегти козацьку державу. Таку допомогу можна було отримати від Туреччини або Москви. Старшина більше схилялася до союзу з Москвою, ідея такого союзу підтримувалася і широкими масами населення. Це зумовлювалося приналежністю росіян і українців до православної віри, близькістю їхніх мов, культур. Українська сторона, починаючи з 1648 р., неодноразово зверталася до Москви з проханням про допомогу. Москва реагувала надзвичайно обережно, очікуючи, поки козаки й поляки не виснажать одне одного. У 1653 р. Б. Хмельницький звернувся до царя з конкретними пропозиціями тісного союзу, погрожуючи, що укладе союз із Туреччиною. Цар Олексій Михайлович терміново скликав Земський собор, який 11 жовтня 1653 р. прийняв рішення про прийняття Війська Запорозького під протекторат московського царя. В Україну для переговорів з гетьманом було вислане спеціальне посольство на чолі з боярином Василем Бутурліним.
8 січня 1654 р. в Переяславі відбулася загальна Військова рада, яка прийняла рішення про перехід України під зверхність царя. Царські посланці привели українське населення до присяги на вірність російському цареві. Але не скрізь присягали охоче: виникла опозиція в Києві, відмовилися присягати деякі полки, відомі полковники І. Богун та І. Сірко.
У Переяславі були складені так звані Переяславські статті, які визначали умови приєднання України до Росії. Цар ратифікував ці статті в березні 1654 р., тому інша їхня назва — «Березневі статті».
Основні положення
• Україна (територія колишніх Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств) переходила під протекторат Росії.
• Влада в автономії залишалася за гетьманом, якого обирає військо і затверджує цар; передбачалася пожиттєвість влади Богдана Хмельницького.
• Встановлювалась кількість козацького війська — 60 тис. осіб.
• Міста зберігали право на самоуправління.
• Визнавалася самостійність української православної церкви.
• Україна отримала право вести власну зовнішню політику, крім відносин з Польщею і Туреччиною.
• Передбачалися спільні воєнні дії України і Росії.
Спираючись на підтримку Москви, Б. Хмельницький сподівався завершити, нарешті, війну проти Польщі, розширити і зміцнити козацьку державу.
У 1656 р. цар уклав з поляками Віленський мир. На зближення з Польщею Москва пішла з метою спільної боротьби проти Швеції, яка значно посилила свої позиції в Прибалтиці. У свою чергу гетьман відкрито звинуватив царя в порушенні Переяславської угоди, продовжував війну з Польщею і здійснив кроки до створення нової антипольської коаліції: уклав союз із Семигородським князівством, вів переговори зі Швецією, яка обіцяла сприяти створенню самостійної Української держави. Дії Б. Хмельницького призвели до загострення російсько-українських відносин. Але в напружений момент стосунків з Москвою, уражений звісткою про поразку українсько-семигородського війська від Польщі, 27 липня 1657 р. Б. Хмельницький помер. Гетьмана поховали в Суботові, у збудованій ним Іллінській церкві, де вже покоїлося тіло старшого сина Тимоша.
Заселення, політичний і соціально-економічний устрій Слобожанщини
Після поразки армії Б. Хмельницького під Берестечком та підписання Білоцерківського миру 1651 р. почалася друга хвиля переселення українських козаків, селян і міщан на схід, у межі Московської держави (перша відбулася після повстань 20—30-х рр. XVII ст.). Царський уряд прихильно ставився до переселенців, котрі своїми слободами утворювали нову оборонну смугу на півдні держави. Під поселення відводилися незаймані землі. Переселенцям дозволялося зберігати свій козацький устрій та внутрішню автономію. Так виникли нові міста: Суми, Харків, Охтирка, Лебедин, Чугуїв і велика кількість слобод. Воєнно-політичні події кінця 50 — початку 60-х рр. XVII ст. в Україні посилили переселення на схід.
У 1652 р. козацький полковник Іван Дзиковський з тисячею сімейних козаків, прийшовши з-під Острога на Волині, заснували місто Острогозьк. Через два роки переселенці заснували Охтирку, прибувши сюди з усім своїм господарством і худобою.
Від поселень — слобід — край дістав назву Слобідська Україна. Слободами тоді називали поселення, що користувалися пільгами («слободами» — свободами): не платили податків з торгових операцій, заняття промислами, ремеслами. Пільги надавалися на певний термін: від 10 до 40 років, але слобожанам вдалося ними користуватися майже півтора століття.
Після Переяславської ради (1654 р.) і підписання Березневих статей еміграція на Слобожанщину дещо послабилася. Це пояснюється надією українців відновити нормальне життя у себе вдома. У 1655 р. на Слобідській Україні проводиться перший перепис населення, із якого стало відомо про кількість мешканців та наявність населених пунктів у регіоні. Саме тому 1654—1655 рр. вважаються роками заснування багатьох міст на півночі й сході регіону, у тому числі Харкова.
Б. Хмельницький був противником масового переселення українців, бо це призводило до нестачі військової сили, ослаблення господарства Правобережжя. Він навіть планував надіслати каральну експедицію на Слобожанщину, коли в 1656—1657 рр. погіршилися його відносини з Росією. Після смерті Б. Хмельницького (1657 р.) переселенські процеси на Слобідську Україну знову посилились. Перш за все це було пов’язано із громадянською війною, яка розпочалася в Україні. У 1660—1680 рр. десятки тисяч українців (особливо з Правобережжя) освоювали межиріччя Сіверського Дінця і Осколу. Саме в ці роки були засновані Богодухів, Балаклія, Дворічна, Ізюм та інші міста. На кінець XVII ст. припадає заснування слобод Стара Біла, Бєловодськ, Павлівська (Луганська область).
У зв’язку з освоєнням українцями земель південніше Бєлгородської захисної смуги зменшується її значення як військового форпосту. Це викликало необхідність будівництва нової укріпленої лінії — Ізюмської, що тривало протягом 1680—1692 рр. Передовими форпостами цієї смуги стали міста Ізюм, Маяцьк, Райгород.
Слобідська Україна не відразу здобула собі автономні права як Гетьманщина, окрім того, автономія цього регіону була значно меншою, ніж сусідніх земель. Причиною цього було перш за все те, що Лівобережжя приєдналося до Московії відразу з усіма землями, підписавши Березневі статті 1654 р., де були обговорені їхні права і привілеї. Слобожанщина ж заселялася поволі, і царський уряд дивився на ці землі, як на свою власність із самого початку заселення і йшов на поступки українцям з метою полегшення освоєння краю.
Правовий стан мешканців Слобідської України ґрунтувався на козацьких звичаях, привнесених сюди із Придніпров’я. На перших порах, коли переселенці прибували зі своїми «начальними людьми», російський уряд визнавав їхні полковницькі звання. Згодом полковники добилися від уряду права передавати цю посаду своїм синам. Протягом XVII—XVIII ст. найбільшого впливу набули вісім старшинських родин: Донців, Кондратьєвих, Лесевицьких, Перехрестів-Осипових, Шидловських, Квіток, Тевяшових, Куликовських, із яких вийшла ціла низка слобідських полковників.
Щодо адміністративно-територіального і військового устрою на території Слобідської України в 1650—1660-х рр. сформувалося п’ять козацьких полків: Острогозький, Харківський, Сумський, Охтирський та Ізюмський.
Основною функцією слобідських козаків була охорона південних кордонів Росії від нападів татар, але вони брали участь і у воєнних походах разом із російськими військами. На чолі кожного полку стояв полковник, якого спочатку обирала старшина і затверджував бєлгородський воєвода (у XVIII ст. ця посада перестала бути виборною — полковник призначався урядом).
Полковник відав усіма адміністративними, судовими й військовими справами на території полку, мав право роздавати полкові землі старшині, церквам, козакам тощо. Полкова старшина у складі шести осіб та сотників спочатку пропонувалася самим полковником, з бажаних для нього осіб. Та незабаром він став призначати цих осіб сам. Друге за полковником керівне місце посідав обозний, який у разі відсутності полковника виконував його обов’язки. До складу старшини входили також суддя, осавул, хорунжий, два писарі, на чолі сотні стояв сотник і сотенна старшина (осавул, хорунжий, отаман і писар). Усі вони призначалися полковником, який вирішував і найважливіші справи в сотні.
Царський уряд надавав значну автономію краю у межах полкової організації, однак не допускав об’єднання слобідських полків під керівництвом однієї особи (наприклад гетьмана, як на Лівобережжі). Кожен полковник самостійно будував свої відносини з урядом. Полки підпорядковувалися безпосередньо бєлгородському воєводі, який вважався головним керівником краю і мав необмежену владу.
Паралельно з полковницькою владою у другій половині XVII ст. на Слобожанщині існувала російська влада чиновників, яких призначав бєлгородський воєвода. Вони повинні були стежити за порядком серед російських поселенців. Крім того, воєвода в місті мав військову і поліцейську владу.
Вважалося, що між полковником і воєводою повинна була існувати узгодженість дій, але таке двовладдя призводило до суперечок. Підставою для них була різниця у звичаях і поглядах на життя. На відміну від полковників воєвод міняли досить часто, щоб із їхнього боку, як вважав уряд, не було зловживань. Маючи значний досвід, полковник був більш компетентним у місцевих справах. Отже, не дивно, що на початку XVIII ст. (1706 р.) посада воєводи у краї була скасована, а полковник став повновладним господарем у своєму полку. Така політика давала можливість слобідській старшині свавільно поводитися у краї. До того ж слобідські полковники спадково передавали посади своїм нащадкам. На слобідські міста не поширювалася дія Маґдебурзького права, але елементи міського самоуправління тут також існували: були створені цехи, завданням яких було стежити за якістю продукції, порядком на ринку, матеріальним станом церков.
На Лівобережній і Слобідській Україні зберігся феодальний лад та його основа — феодальна земельна власність. Суспільство поділялось на п’ять станів: козацтво, шляхетство, духовенство, міщанство і селянство. Стани відрізнялись економічним і правовим становищем. Деякі соціальні групи були привілейованими і всі разом становили панівний клас (козацька старшина, родовита шляхта, вище духовенство, міські багатії). Інші соціальні групи значно обмежувалися у привілеях або зовсім їх не мали (селяни, міська біднота, рядові козаки).
Основу господарського життя Слобідської України складало хліборобство. Значну роль у господарстві набули на той час городництво, садівництво, вирощування технічних культур, зокрема конопель тощо.
Усе більшої ваги в останній чверті XVII ст. починає набувати тваринництво. Тут розводили овець, велику рогату худобу, коней, волів.
Значні прибутки приносили промисли: бджільництво, ґуральні (виготовлення горілки), броварні (виготовлення пива), млинарство, добування смоли і дьогтю. На Торських і Маяцьких озерах видобували сіль.
Серед ремесел особливого поширення набули ткацтво, ковальство, бондарство та інші. Але були ремесла, притаманні окремим містам. Наприклад, Харків славився виробництвом коців (особливі килими), Богодухів — чоботами, Суми — ткацькими виробами, Чернігів — скляним посудом.
Господарство Слобідської України в основному було натуральним. Однак уже в XVII ст. в економіку регіонів помітно проникає товарне виробництво. Цей процес був тісно пов’язаний з утворенням всеросійського ринку, зростанням зовнішньої торгівлі Росії.
Українці вивозили в центральні райони Росії шкіру, вовну, велику і дрібну рогату худобу, горілку, віск, мед, сало, а також промислові вироби — поташ, селітру, скло, сукна. Із Росії в Україну привозили донську рибу, текстильні вироби, цвяхи, голки, ножі, коси тощо. Із предметів розкоші російські купці постачали цінне хутро, дорогі тканини.
У внутрішній і зовнішній торгівлі велику роль відігравали торги і ярмарки. За підрахунками російських урядовців, у 1665 р. в Україні в 21 місті відбулося 40 ярмарків. В основному вони проводилися у великі релігійні свята і супроводжувалися веселими іграми та забавами. На ярмарки з’їжджалися купці із багатьох районів країни та з-за кордону. Тісні торговельні зв’язки існували і між окремими частинами України, що сприяло формуванню загальноукраїнського ринку.
Таким чином, у другій половині XVII ст. економічне становище Слобідської України характеризувалося, з одного боку, зміцненням феодально-кріпосницької системи із натуральним типом господарства і відсталою технікою, а з іншого — зростанням міст, ремесла і промислів, подальшим розвитком товарно-грошових відносин, а отже, і все більшим становленням капіталістичних відносин на українських землях. 
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua