Головна

Шкільна бібліотека

Перелік предметів

Англійська мова
Біологія
Географія
Економіка
Інформатика
Історія
Математика
Німецька мова
ОБЖ
Політологія
Право
Природознавство
Психологія і педагогіка
Російська мова
Соціологія
Фізика
Філософія
Французька мова
Українська мова
Хімія

Підручники в PDF


 

Географія
Економічна і соціальна географія світу

Загальна економіко-географічна характеристика світу

Населення світу

Природний та механічний рух населення. Відтворення населення
Населення Землі в 2004 р. нараховувало понад 6,2 млрд осіб.
Відтворення населення — це процес відновлення поколінь унаслідок природного руху (приросту), тобто взаємодії народжуваності та смертності. Він характеризується показниками коефіцієнтів народжуваності, смертності і природного приросту.
Коефіцієнт народжуваності у світі за 1995—2000 роки склав 22 ‰, смертності — 9 ‰, а середньорічний приріст населення — 13 ‰.
Домінують два основні типи відтворення населення. Сучасному (першому) властиві середні й низькі показники народжуваності (15 ‰) і смертності (9 ‰), невисокі темпи приросту (5—10 ‰). Він характерний для більшості економічно розвинених країн. В окремих країнах спостерігається навіть зменшення кількості населення.
Традиційний (другий) тип відтворення населення характерний для країн Азії, Африки, Латинської Америки. Йому властиві порівняно висока народжуваність (понад 30 ‰), зниження смертності (10 ‰) і високі показники приросту (понад 20 ‰). Найвищі у світовій історії темпи приросту населення були в 1960-ті рр., коли спостерігався «демографічний вибух». У 1980-ті рр. річний приріст населення Землі складав 1,7 %, зараз — 1,5 %. Кількість населення світу зростає головним чином за рахунок населення країн, що розвиваються. Їх частка в населенні світу становить 80,5 %.
Механічний рух (міграція) — це переміщення населення, яке впливає на його розміщення, кількість і склад. Його виникнення спричинене перерозподілом робочої сили, безробіттям, політичними або природними факторами. Розрізняють зовнішню і внутрішню міграцію.
Зовнішні міграції виникли у глибокій давнині. Головними вогнищами еміграції була Європа, а імміграції — Північна і Південна Америка, Австралія і Нова Зеландія. Після Другої світової війни картина дуже змінилася. Головним регіоном притоку робочої сили стала Західна Європа, де працюють мільйони робітників із країн Середземномор’я. Багато іноземних робітників працює у США, у нафтовидобувних країнах Близького і Середнього Сходу. З’явилася нова форма — «відплив умів» — переманювання кваліфікованих кадрів у розвинуті країни, зокрема в США.
Внутрішні міграції: переміщення населення із сільської місцевості у міста і колонізація нових земель. Перші характерні для більшості країн світу, другі — для великих за територією держав (Росії, Канади, Китаю, Бразилії, Австралії).
Більшість країн світу робить спроби проводити демографічну політику, тобто керувати відтворенням населення. У світі виділяють три групи країн:
• країни, що проводять політику обмеження росту населення (Китай, Банґладеш, Індонезія, Пакистан, Малайзія, Кенія, Ніґерія, Мексика та ін.);
• країни, що проводять політику, спрямовану на підтримку існуючих темпів приросту (Бразилія, Йорданія, Мозамбік, Данія, Японія та ін.);
• країни, що проводять політику стимулювання росту населення (Болгарія, Чехія, Німеччина, Греція, Франція, Україна та ін.).
Трудові ресурси світу
Трудові ресурси — частина населення, яка має необхідні для роботи фізичний розвиток, розумові здібності й знання. Це населення, що бере чи може брати участь у трудовій діяльності. У міжнародній статистиці працездатним вважається населення віком від 15 до 65 років. Частина трудових ресурсів, що безпосередньо залучена у світове виробництво, становить економічно активне населення. На нього припадає 3/4 трудових ресурсів (близько 3 млрд осіб) у світі. Різниця між трудовими ресурсами і зайнятим у виробництві населенням визначається як рівень безробіття. Цей показник змінюється з часом і є неоднаковим у різних країнах. Він залежить від рівня економічного розвитку країни й певною мірою характеризує стан економіки та рівень життя населення.
Структура зайнятості відбиває рівень розвитку господарства країни й окремих галузей, функціональну структуру поселень (рис. 43). У розвинутих країнах зайнятість у промисловості становить 25—30 %, а кількість зайнятих у сільському господарстві постійно зменшується. Водночас до 55—65 % зростає кількість зайнятих у невиробничій сфері, що представлена не тільки такими традиційними видами діяльності, як освіта, охорона здоров’я та відпочинок, а й торгово-фінансовою діяльністю (США, Велика Британія, Німеччина, Бельґія, Франція, Швеція). У країнах, що розвиваються, понад половини населення зайнято в аграрному секторі економіки. Частка зайнятих у промисловості не перевищує 20 %. У постсоціалістичних країнах основна частина населення зайнята в матеріальному виробництві (майже 50 % — у промисловості, 20 % — у сільському господарстві). На невиробничу сферу припадає близько 30 %, причому 2/3 з них зайняті в освіті, охороні здоров’я та культурі.

Рис. 43. Структура зайнятості населення у країнах з різним рівнем
Таким чином, простежується закономірний зв’язок між структурою зайнятості, структурою виробництва та типом країни. Індустріальним країнам притаманний значний розвиток галузей невиробничої сфери на базі високорозвиненої промисловості, особливо її обробної ланки. Чим нижчим є рівень промислового розвитку, тим менша частка населення зайнята у невиробничій сфері. Згідно з прогнозами, така динаміка збережеться.
Для значної кількості країн характерним є безробіття. У країнах, що розвиваються, цей показник становить 20—40 % активного населення (Колумбія, Венесуела, Марокко, Лівія, Алжир, Зімбабве). У них переважає так зване приховане безробіття внаслідок мало- і безземелля (особливо в Індії). У найбільш розвинених країнах частка безробітних становить від 5—10 % (США, Норвегія, Канада, Австралія) до 10—20 % (Франція, Іспанія, Німеччина, Італія). 
НазадЗмістВперед

 

 
© www.SchoolLib.com.ua